Читать онлайн книгу "Гетьманський скарб"

Гетьманський скарб
Юрiй Мушкетик


Історiя Украiни в романах
У романi «Гетьманський скарб» письменник дослiджуе проблему пошуку легендарного скарбу наказного гетьмана Полуботка. Подii роману показанi очима молодого козака Івана Сулими, закоханого в Улясю – дочку гетьмана Івана Скоропадського. Палке кохання, насильницька розлука закоханих, таемнi та випадковi зустрiчi, страждання, сльози – i все це на тлi тяжкоi полiтичноi боротьби украiнського народу в ХVІІІ столiттi, пiдступiв, зрад, смертей i пошуку головного скарбу – духовного.





Юрiй Мушкетик

Гетьманскiй скарб





Частина І

Гетьманiвна


Кажуть, мудрiсть виростае з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочинаеться з радостi? Але радiсть скороминуща, вона затуманюе розум, робить людину слiпою. Ми живемо в очiкуваннi ii, страждаючи. Здебiльшого одне народжуе iнше. З найбiльшоi радостi постае найбiльша печаль, яка iнодi позначае все наше життя.

Саме так сталося зi мною.

Розпочалося ж усе буднього ранку-початку червня 1717 року в Глуховi на вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного ось для таких оказiй, як ця, – коли полковник приiздив до гетьманськоi столицi за велiнням Генеральноi канцелярii або у власних справах. У вузенькому, вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори. Оце i все обiйстя: нi саду, нi городу, нi палiсадника – дiм для тимчасового мешкання. У дворi притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.

Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них стояв босий кучер Охрiм i мастив iх квачиком, отож i пахло на все подвiр'я добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однiеi з комор i тихенько награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньоi комори походжало з десяток голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори, – я насипав туди крихт iз хлiба, – але спурхнути вниз боялися – здичавiли. Я – це Іван Сулима, син генерального хорунжого Івана Сулими, внук гетьмана Івана Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка. Одначе мене нiколи не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi моi товаришi, спудеi Киiвськоi Академii, я не здобував та не обороняв у вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабишiв та бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до справжньоi, довготривалоi вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть у набiгах на знаменитi сирецькi баштани, – на це останне й суперiнтендант Академii, i сам префект дивилися крiзь пальцi.

Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi «Славмо Царя Пiднебесного», грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пiiтицi. Цiеi весни успiшно скiнчив клас пiiтики й перейшов до класу риторики. Приiхав до батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi моi книги й замкнув до великоi, ошпунтованоi залiзними штабами скринi. Вiн i ранiше не шанував Академii, не обминав ii клином, а того дня, погомонiвши зi мною, почав йойкати i кричати, що та «дурисвiтська Академiя» вибила з моеi голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного воiна, котрий якщо не сягне дiдовоi слави, то хоч батькового уряду, а бачить перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побираеться попiдвiконню, чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у далеких походах, для кого всi оцi шаблi, бул-димки, посрiбленi ронди. І за вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Киiвську Академiю, декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.

Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:

– Були й з поповичiв гетьмани.

– Хто? – зiпонув батько.

Самойлович…

Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала.

І тодi я сказав батьковi таке:

– Вчуся я на славу Божу й користi ради душi моеi, у пам'ять неньки й вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ii не потяти шаблею i з гармати не встрiлити.

Боже, що тут зчинилося по сих моiх словах! Батько зламав у руках нагайку («Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду поповичiв!»), пожбурив ii менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: «Закрию очi, й хто опережеться моiм чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто сяде на мого коня?!» Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв слова, якi змушували мое серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти вiд другоi жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, двое дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав великоi надii побачити його в сiдлi.

Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав заперечення, що забирае мене з Академii та вiддае до вiйська… «Може, ще вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок».

Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав.

На всiй Украiнi немае валечнiшого, славетнiшого козака, як чернiгiвський полковник.

Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник, плакали струни моеi скрипки…

Одначе поiхав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовно скучав за Академiею, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й нiтився з будь-якоi причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти. Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас. Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий, котрий бив рiзками без будь-якоi причини, регент. Я боявся його, як гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду, – не допомогло. Хор ходив на виноси, – в дощ, спеку, югу, – i я, хлоп'я, яко солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом, який iхав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i двое спiвакiв утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина, i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими хлопцями. Це теж властивiсть моеi вдачi: жахатися, але не складати рук, боротися.

Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi iхнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академii втрапив проти батьковоi волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох рокiв Чернiгiвськоi колегii. Я провчився в нiй три роки й вважався найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками семiнаристами. Бачачи моi старання, а також знаючи, що батько хоче забрати мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа до Киiвськоi Академii, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки читав, а й розмовляв. Киiвська Академiя здавалася менi Атенами науки, i марив я нею, i вiтець префект перейнявся моiми скорботами та написав листа до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в Академii, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не пробитися, он i в Пiтерi цар посилае учитися за границю боярських дiтей. Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду, вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академii проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ii й не нюхав, вписав до класу пiiтики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках киiвським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для киiвського мiщанства. Голодне, знахабнiле киiвське спудейство зайшло у великий розмир з киiвським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом, який тягнувся вiд колишньоi Десятинноi церкви до Козиного болота, по крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi спудеi. Там вiдвага пила мед, а нахабство – чорну брагу, там перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спудеi налiтали на купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив iх, пообiцявши на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, приiжджий з Кам'янця купець-еврей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в приiздiм дворi, i як одбивалися купець зi своiми хурщиками, i як втiкали вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi в Академii проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори, сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. І був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону, i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й кпинiв, i стусанiв. Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину кобзу, одразу повiривши, що опаную ii. Мислили вони так: кому потрiбна тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд, на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза – то струмент чоловiчий, козацький, а ти ж, Іване, козацького роду! То таки правда, почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ii на всi строi, i сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не ходив, i врештi на мене махнули рукою.

Може, я вже й занадто напускаю туманiв про своiх колегiантiв, було ж бо серед них чимало люду розважливого, вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i грецькою, i латинською, i еврейською, i французькою, ширмували Арiстотелевими словами, i грали сповненi високого смислу комедii та трагедii, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а також приiжджих людей. І влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi свята, – на Великдень, на Маковiя та Спаса, – здебiльшого в урочищi Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких сап'янових чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним козакам.

Тодiшнi киiвськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси, киiвська являла собою страхiтливе видовище. Старшi бурсаки спали на полу та на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.

На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом чи й просто на апетицii – просити по дворах, i, як я вже казав, примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з моiм жалiбним голосом можна приносити повнi торби. Я iм на те нiчого не одказував, а сам думав, що обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю такоi скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота поеднуеться з молитвою, а молитися всуе – грiх.

Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки на свята, – iх нишком передавала мати. Вона й приiздила до мене частiше за батька, i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче. Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi моему, а тут зi мною i Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печерськi Еразм та Лаврентiй.

Якось, приiхавши, прийшла вона просто до нашоi церкви. Я стояв на хорах i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов'ем, моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз. І почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав iй, що менi тут добре, що свiтло розуму вливаеться в свiтло моеi вiри, я знаю всi дiяння апостолiв i захищу себе та ii святою молитвою.

Не захистив.

…За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив я з хором у двiр киiвського вiйта, ми спiвали «Да воскресне Бог», i дали нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а реенту три копи грошей, ми iли святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в реента всiм грошей по шагу, й реент розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи збунтувалися, побили реента, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам великоi кари, але того вечора з'явилася на заходi комета, своiм вогняним ядром i роздвоеним хвостом перелякала всiх мирян, за нею в Академii забули про бунт хористiв, комета з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академii комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi веселилися, а на мене найшла туга безпричинна, i тодi увiйшов дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: «Вiн уже знае? Хто це йому сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертноi постелi?» Нiхто менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. І потiм не раз менi моi нещастя вiщувало серце.

…Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в Чернiгiвськiй колегii, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як одного разу вiн вiд'iздив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi напутнiй молебень; полковник iхав попереду козакiв на вороному конi, покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарii, в домi купчика Крячка, зрiдка навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок зруйнував у моiй уявi образ, який склався в думках, – людини мужньоi, валечноi, але й справедливоi та милосердноi.

Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити своi новенькi чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: «Нехай я почорнiю, як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду». – «Ти менi хоч гризи ii – не повiрю», – прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно, вирiвняв крок, тiльки руки – в однiй тримав шапку – обвисли вздовж тiла: «Що ж менi робити тепер?» Полковник не зупинився, навiть не оглянувся. «Вiзьми мотузок i повiсся», – вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв iх i пiшов назад. Нiкого не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного iеромонаха, i той осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг вийняти iх iз своеi пам'ятi. Я осудив полковника, адже немае в свiтi бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той козачок, не зробив. Вiн мае таке ж право жити, як i пан полковник. Бог е любов. Любов е вiра. Вона – в серцi людському. В серцi пана полковника немае нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги – не в iм'я любовi.

Той спомин жив у моiй пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника. Вiн не послав мене у вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярii не бував, хоч знедавна i почав туди заникувати з доброi волi. І кiлька разiв полковник погомонiв зi мною, й, що найдивнiше, не зверхньо, а як з рiвним, розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я читаю, що знаю з них. Щоправда, своiх мiркувань майже не висловлював.

Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Сулима довiдався, що його син, себто я, не найдуеться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiтае на драбантi – вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошиваеться в чернiгiвськiй полковiй канцелярii. Але Полуботок остудив його жар.

– Не одразу, Іване, не одразу… Пильно я приглянувся до сина твого. Очеретинка… Очеретинка… Зламаемо стебельце… Нiжна душа, чуле серце… Ще й стражденне… Таке вже е.

– Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я.

Розмова велася в моiй присутностi, вони зовсiм не зважали на мене, мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.

– Не кажи… Чуле серце, – отже, справедливий, совiстливий. Нехай спочатку через папери погуляе по бойному полi. Так би мовити, звикне до слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий… Як ти кажеш, в почт мiй – хоч немае в мене нiякого почту, – у iздки всiлякi я його незабаром почну брати. Вiн ще… ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви його з моею сестрою… Одинак…

– А як не звикне? – хрипко запитав Сулима.

– Що ж, Іване… Так i буде. Не всiм шаблею махати… Я тобi потiм скажу… Напевно скажу…

– А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи бойноi. Хто краще, анiж ти, знае ii, – полестив хитро. – Й того… Тримай його, сучого сина, в шорах, тримай…

– В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. І, може, таки вийдемо в козаки. Правда, Іване? – це вже до мене.

Я мовчав.


* * *

…Чомусь хрипiла на моiй скрипцi басова струна. Я почав шукати iй строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв на лаву.

Був це статечний, повновидий, мiцноi високоi статури чоловiк п'ятдесяти семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та голубi шаровари. Вiн вийняв з глибокоi кишенi люльку й почав шукати кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет, все це поклав на столик перед собою.

Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишноi квiтчастоi хустки, з якоi, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою. Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув:

– Пан гетьман прислав з узваром. Вiншуе й запитуе про здоров'я.

Полуботок мовчав, вперто шукав кресало, – вiн би мiг пiти й припалити люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов, – i козак враз гмукнув чи хоркнув з переляку – половину гетьманових слiв розтрусив по дорозi й згадав аж тепер:

– Узвар з медом!

З медом, отже, гетьман запрошуе на обiд. Полуботок i далi нiчого не казав, i козак нагадав:

– Його милiсть запитуе вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями обох рук скрутив його, подав козаковi.

Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках:

– Його милiсть запитуе вашмосцi…

У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з розпущеною русою косою – Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце, неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку.

– Як гарно пахне!

Взяла глечик i почала пити.

– Узвар вiд гетьмана! – значущо мовив Полуботок. – З медом!

– Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося… Ох i смачний. – Оленка поставила глечик на стiл.

Полуботок ледь-ледь повiв на неi оком, хотiв насварити, але враз подобрiв очима, всмiхнувся.

– Пiди хоч косу заплети.

Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi, боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького носика.

Козак переступав важкими чобiтьми:

– Його милiсть запитуе вашмосцi…

– Я вiдповiв, йди.

Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в трубку таляр.

Його рот був широко розтулений.

– Що я скажу його милостi?…

Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече:

– Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.

Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло, похитав головою й пiшов. Я реготiвся.

Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму вiд учора – неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медяеться, аж пощiпуе в грудях, другий – вже не такий, третiй – звичайний.

Полуботок узяв однiею рукою глечик, довго пив узвар.

– Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять? Кухар у нього нiмецький. – Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.

Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову й раптом нагнулася та поцiлувала ii.

Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi брови.

– Розходилася, курiпка. – І пiдвiвся. – Йдiть, дiти, чепурiться, прибирайтеся, iдемо до гетьмана в гостину.

– Всi? – здивувалася Оленка.

– Узвар з медом – отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?

– Ой, хочу, – сплеснула в долонi Оленка. – Може, я ще встигну змити голову…

– Встигнеш, – сказав Полуботок. – Одягни й ти, Іване, козацького кунтуша, скинь цю халамиду. Вподобав ти ii…

– Та ж зручна.


* * *

…Глухiв – мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що воно набагато гарнiше за Киiв, у ньому багато церков та будинкiв, якi милують око своею довершенiстю. Стоiть воно на пагорбi над рiчкою Есмань, обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого гнiзда, отож i iхати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить iхати, а не йти.

Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван, Полуботок i я посiдали на конi. Полковник був у святковому строi – в жупанi з рясними гудзиками, пiдперезаний дорогим поясом, на плечах – накидка, застiбнута бiля горла застiбкою в каменi, я – в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й зауважив:

– Ти нiби стягнув його з когось…

Я знiяковiв, густо почервонiв.

Бiля гетьманського двору – довга конов'язь, до якоi коней в'яжуть по чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я – до мiдного.

На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до мешкань усiх iнших, знаних на Вкраiнi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани – Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа – жили в палацах, у палатах, гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив.

Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На подвiр'i – кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi – бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях – столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з вiконницями. В однiй iз хат – канцелярiя та вiтальня, де гетьман приймае вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна.

Будинок гетьманшi – окремо, й ще будинок для гостей – цiлий хутiр, в самому кiнцi двору – двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за тином – хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку – нужник з дощок, критий дранкою, вiд гетьмановоi та гетьманшиноi свiтлиць до нужникiв вели критi переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi, холоднi, а гетьман хворiе на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський затишок. Справдi, на подвiр'i можна було знайти чимало затишних куточкiв, скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти нi буяли на тих грядках, у якi химери нi сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей, розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку. Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив суети, поспiху, не любив, коли до нього йшли зi справами, вiн любив смачнi узвари та тиху бесiду про дива свiту, любив посидiти за широким столом у свiтлицi, з якоi вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це подвiр'я було нелегко потрапити.

Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них. Цiкавiсть – то головна сутнiсть мого ества, через неi часто вскакую в халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я – самiтник, моя душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до смертного ложа, ii передсмертне велiння виконували. Перший раз я приiхав, i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано. Я вперше бачив, як помирае людина, до того ж це була найдорожча менi людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько, на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерiею е людське життя i як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала iжу тiльки, коли годував ii я сам, ковтала через силу, жалiючи мене, – я плакав, просив ii, – i потiм сказала, що iй знову полегшало, i я повiрив, поiхав у Киiв, а то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги вже до мертвоi матерi.


* * *

…Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха, якась особлива, яка бувае тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали на стiл, я поривався до неi i чомусь боявся ii, боявся сiсти на лавi, де вона щойно лежала, боявся не матерi, а самоi смертi, яка, здавалося, могла навiть через вiддалений дотик перейти на мене.

Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами, клунями, двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи, шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь спiвали дiвчата. І пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в ту тугу вп’ялася ще якась iнша, нез’ясненна; свiт такий великий, такий гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що збуваеться в ньому? І що не збуваеться? Не збуваеться нiчого? А соловей витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. І менi так защемiло серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов’iв, тiльки дивовижну сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не було в тих сльозах скарги на Бога – Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi життя – один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: «Боже милосердя пролилося на тебе». І були скорбота по матерi й нез’ясненна тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.

Ховали матiр у п’ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися прихованою радiстю – зима була малоснiжна, дощу чекали давно. А я дивився на iхнi обличчя й ненавидiв усiх.

З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ii дiтей. А старший, та ще набагато, син вiд першоi дружини – то загроза немала. Вона не спробувала й на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене батька, й через те я волiв не приiздити додому.

На перших роках навчання в Академii був у мене товариш, такий самий, як i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися вiд iнших спудеiв, розiгрували вдвох сценки з Святого Письма, з творiв древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому. Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.

Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через мачуху, через товаришiв-спудеiв жорстокостей свiту й жив самiтником, поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг, а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом своiм, розумом своiм, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому Письмi ж сказано, що вiра – в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною. Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму вливаеться в свiтло вiри, я знав усi дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував iх. І позасвiдомо наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ii дитинство, на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них), я тупцяв бiля неi, на вулицю майже не ходив, од неi перейнявся спочутливiстю до покалiченоi пташки, зламаноi галузки, вiд неi в менi сумний спiв та щира молитва.


* * *

…Гостей зустрiчав управитель – господар двору регiментського, розводив по хатах: старшин – до гетьманськоi, бiлу челядь – до хати гетьманшi, молодь – у дальнiй кут двору до хати гостьовоi, перед якою бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько – генеральний осавул Іван Сулима, генеральний суддя Іван Чарниш, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, киiвський полковник Антiн Танський, миргородський – Данило Апостол, глухiвський сотник Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Богаевський, кiлька значкових та кiлька бунчукових товаришiв – майже всi з родинами. В дворi стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.

Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Одначе парубки та дiвчата чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво, мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли – все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм неi, я тут не знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.

Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс, побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила дощi, у нього вже е на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали його, але Полуботок кинув коротко «Суевiр'я», i всi вмовкли, перевели розмову на iнше.

Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки надмiру балакучий, оповiв про недавню поiздку до Киева й сказав, що, як на його око, при нинiшньому оскуднiннi Киiв якось мовби злиняв, особливо монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди. Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало iх своiм коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди.

– І зi Скальського монастиря також приiхали ченцi, просять слушноi детермiнацii, щоб iм повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор Греков, – оповiдав Савич. – Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. І сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому тижнi отримав я реляцiю про постiй на Украiнi ще двох полкiв драгунських новим чином – ротами, порцiями i рацiями.

Про постiй вже знали всi.

– А що ти одписав киiвським ченцям? – запитав хтось лiнивим голосом.

– А ось що. – Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас помилувалася ладом письма.

«Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Киiвський i Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан вiйт киiвський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах, якi од вiйськ великоруських мiсту Киеву, усiм без винятку громадянам тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за едину вiдраду милiсть вашого преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигiрським, солдати грабують iх на дорогах, не пускають у пущi, забирають собi дрова в лiсi рубанii, витравлюють монастирськi сiнокоси кiньми своiми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й содiйте милiсть та одведiть руки злii».

Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:

– Ускаржився заець зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч киiвському губернатору.

– Уже писав, – ображено вiдказав Савич.

– Матимемо лихо з цим новим постоем, – обiзвався хтось лiнькувато. – Розорять вщент край наш, пооб'iдають усiх до п'ят.

– У моему колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря, – розповiдав Савич. – Писар iх не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик – палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд…

– Будемо мовчати, поб'ють голови.

Я впiзнав голос Полуботка.

– Писар з драгунами потiм «учинили вiру», – оповiдав далi Савич. – Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж боiться: спробуй доведи, що не вiн, а вони напали першi, iх багато… Й судитиме вiйськовий суд.

– Дожилися, козаки, – густий, басовитий голос. – Чужi суди нас судять.

– Нiхто нас не судить… Завели, неначе над покiйником. Ми що, на похорони зiбралися?

Я здогадався, що то промовляе гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати, на кого гнiваеться йогомосць – на старшин чи на драгунiв.

– Чого заснув, кобзарю? Вшквар… Розвесели… Може, склав чи почув якусь нову?

Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим голосом кобзар повiв пiсню:

Пожурились, милi браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милi браття,
На вiк вишнiй пропали.
Ой бери, пане, зброю й жупана,
Ще й коня вороного,
Тiльки не бери в неволеньку
Козака молодого…

– Оце розвеселив! Кобзарi пiшли… Скиглii… Йди прiч. Пiд церкву.

Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi. На його обличчi – страх, – гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки вдоволення в очах Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх Саме так я подумав. Людина – се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти, помсти, совiстi. І все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого в нiй бiльше. По-справжньому все проявляеться в найбiльшому щастi або в найбiльшому горi.

Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.

У хатi – неприемна мовчанка. І враз чийсь догiдливий голос:

– Викуримо по люльцi, панове.

Перший, як i годиться, вийшов гетьман сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного чи справжнього гнiву.

Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси молодi.

– Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Украiну стояти не вмiе, хто не нападе, всi деруть. Нам би гетьманом чернiгiвського полковника, не так би вiн за Украiну став i москалям ii розоряти не дав. В його полку москалi волi не мають.

– Стати б усiм сукупно… Вигострити шаблi…

Тiльки цей голос i упiзнав Вiн належав молодому Марковичу, сину лубенського полковника Андрiя Марковича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академii, одначе вiн старший вiд мене, скiнчив ii торiк.

– Ет, розпатякалися… Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок – козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському полку. Й донощики мають волю. Втямили?

– Чого б то не втямити… Жартуемо ж…

Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Марковичу, його смiливостi, але… й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що говорилося в хатi.

Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi пригоди й велике нещастя, смерть моеi матерi, але було й ще щось зовсiм iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на болотi, як голос з ночi, який лякае та кличе. Мабуть, саме воно й було справжнiм, а все iнше – то тiльки порох буття. А з iншого боку – нащо воно менi, чому мае мене вабити, що воно може менi дати, саме менi…

Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа е на землi цар i його велiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори, про це не раз казав у своiх божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович, наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули, нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi ладу. Вiн единий думае й пiклуеться про нас, як про своiх дiтей. Так прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашоi, наш найбiльший мудрець.

Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно мае мене обходити? В мене е моi книги, е скрипка. І е бандура. Найлiпше ж викинути все те з голови.

Я пiшов на вереск музик, до помосту. І не впiзнав його. Там чинилось щось несосвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль… Танцювали майже всi парубки та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася, вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси лiтали довкруги неi, не здибитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а ахкали i заливчасто смiялися брязкальцями. В ту мить у коло до дiвчини влетiв ще один танцюрист – Якiв Маркович, i закрутився, завертiвся довкола дiвчини. Чоботи в Якова з подзвоном – з срiбними дзвiнками, врiзаними в закаблуки, – дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина летiла, й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над чобiтьми, руки ii були грацiйно розкинутi, здавалося, вони пливуть у повiтрi самi по собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до катеринки, вiд катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв до жидiвського триндика, якого танцювали з вихилясами, жартiвливо.

За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому кораблику, зi складеними на грудях руками. Вона посмiхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша! Анастасiя Маркiвна. Їi знае в Глуховi старе й мале. Як знають i те, що вона управляе гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку, милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi i якому вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова, «вбачаючи знатного вiйськового товариша Якова Марковича до послуг вiйськових здiбностi й надалi до оних його заохочуючи». Так було написано в гетьманському унiверсалi.

Бубнярi вдарили наостанку так, що затремтiло листя на молоденькiй яблуньцi, й попадали в траву – удавано чи насправдi показуючи, що танцюристи вморили iх до знемоги. Парубки та дiвчата, захеканi, витирали пiт шовковими хусточками, сходили з помосту. Якiв та чорнява дiвчина стояли посеред помосту, там, де iх застав кiнець танцю. Я згадав Якововi слова про «вигостренi шаблi» й уважно подивився на нього.

Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека Гiстiя. Кругле обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся, витке, густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на всi боки. Очi у Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Марковичiв. Батько Якова, Андрiй Маркович, лубенський полковник, козак валечний, увесь час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського дядька, анiж на свого батька – прилуцького гендляра i купця Марка, сина Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горiлчаний промисел. Єврейськоi кровi в ньому – дещиця, Марк Аврамович Маркович, вихрестившись, одружився на дочцi багатого мiщанина Копiенка, мав трьох синiв i п'ять дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких з'iжджалися парубки з усього полку й розхапали iх собi в жони: одну син стародубського полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопiп, найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а коли вiн помер, на нiй одружився нинiшнiй гетьман, на той час також удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав тестю двое багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку на Приудайi, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свiй чималий статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори, отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський – спiдницю.

Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi – де йому було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн тодi вже був фiлософом, далi богословом. Батьки приiздили до нього на всi свята, привозили повнi сакви наiдкiв, а також гостинцi професорам i навiть самому ректору Феофану, – Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi. Для нього ж свiтське козацьке життя, либонь, мало бiльшi ваби, воно вже справджуеться наказним полковництвом у двадцять три роки.

Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевiв його на дiвчину. Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В очах – бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi губи було видно невеликi мiцнi зубки. Їi личко було мовби намальоване одним непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, нiжне, нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове: нiс – прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi як смола, i довгi чорнi вii, вона чимось нагадала менi египетську царицю – я бачив такi малюнки в давнiх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь приплющила очi, й тiнь вiд повiк упала на щоки, ступала гордовито, груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть.

«Боже, – подумав я, – яка неземна i в той же час земна краса». Менi здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить вона ступила вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки, котроi чомусь не помiтив. І зблиснула в моiй головi iскорка, i я зрозумiв, хто ця дiвчина – Уляна, гетьманiвна, чи, як ii називае Оленка, Уляся. І вiдмiтив схожiсть з гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми приiхали до Глухова на оглядини, привезли туди Оленку, що гетьманша забажала поеднати свого пестунця з Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр своеi дружини.

Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й чомусь тодi не звернув на неi уваги), був той смiх притамований i проникав менi глибоко-глибоко в душу. Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився, дивився на неi, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився трохи не так, але крихти тiеi побожностi розсипалися в моiй душi, менi здалося, в обличчi дiвчини таiться якась загадковiсть, як i в обличчях отих египетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.

Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали майже до самого ранку; як витьохкуе соловейко, як десь тявкае, не втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося… Мана, та й годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi… й побачив це саме обличчя, повернуте вбiк… а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока, наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть згадав, як називаеться цей птах – гарпiя. Одначе гарпii, вони злi, а ця – добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони були напiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось промовляла до мене – очима. Та було надзвичайно страшно. І вабливо.

Я хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумiв, що заснув. А видиво й далi стояло перед моiми очима, я чомусь подумав, що сон – вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не хочу втiкати.

Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною вже iнакше – живе, веселе, яким бачив його на танцях.

Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Миколаiвською церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись, зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'iхати та забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз почув по той бiк паркану дiвочий голос:

Ой на морi та на тихiй водi,
Там плавали бiли лебедi.

Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню, проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:

Де не взявся гарний хлопець – на бiду,
Та й застрелив лебiдочку молоду.

Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини:

Розлилася кров червона по морях,
Розсипалось бiле пiр'я по лугах.

Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий, нагледiв угорi гiлляку, ухопився за неi i вилiз на паркан. Тiльки хотiв поглянути на дiвчину краем ока й зiскочити назад, у провулочок. Але дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з руки верхню гiлку i враз шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.

Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес. Велетенський, рудий, головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не намагався – злякався Шкiра на моiй головi чомусь свербiла, по спинi повзли холоднi ковзкi гадючки.

Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав владний дiвочий голос:

– А це що таке? Тур, пiшов геть!

Тур випустив полу моеi свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину. Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою:

– Тур, додому!

Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.

– Ти хто такий? – запитала Уляна.

– Я? Н-не знаю, – вичавив крiзь неслухнянi губи.

– Не знаеш, хто ти? А що тут робиш?

– Шапку шукаю.

– Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?

– Ну… Вiтром здуло… Йшов по вулицi. – І враз, не знаю, як те сталося: – Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз… – Я все ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.

– Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу… І який же ти кумедний… А як тебе Тур тримав за полу… То он ти чого вбрьохався в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?

Їi очi смiялися.

– Який я зарiзяка… Шапку шукаю…

– От капосна шапка. Де ж вона?

– Оно за кущем…

– То бери ii…

На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання. Смiх злетiв з губiв дiвчини.

– Тато!

Я перепудився дужче, нiж тодi, коли на мене насiв пес. Це ж така ганьба!.. Залiз до гетьманського саду! Розкажуть батьковi… Знеславив дiвчину… Я микуляв очима, сопiв, а кроки наближалися.

– Ховайся! – прошепотiла Уляна. Либонь, також не хотiла, аби батько заздрiв ii з парубком. А чи хотiла пожартувати надi мною. Скорiше останне. Я порачкував за агрусовий кущ, влiз у нього по самi плечi, заплутався, зав'яз, зашпортався.

– Це ти, дочко? – пролунав хрипкуватий голос. – Що ти тут робиш?

– Гуляю, тату.

– А з ким то ти розмовляла?

Я онiмiв, вiдтак полiз ще далi в кущ. Затрiщало галуззя, кiлька колючок вп'ялося менi в голову.

– Що то таке?

– Пес, – вiдказала дiвчина. – Рябий пес. Чужий. Гарчить.

– Звiдки вiн тут узявся?

Ще кiлька колючок впилися менi в щоки, i я чи то застогнав, чи захрипiв.

– Справдi гарчить. Ходiмо звiдси, доню, – сказав гетьман. – Цур йому. Зараз покличу сторожiв.

Зашелестiла трава, далi кроки затупотiли по дорiжцi. Я над силу вирвався з агрусового полону, вхопив шапку, спритно, як кiт, видряпався на паркан. Здавалося, мене кинув туди якийсь дужака.

Не стямився, як минув церкву, минув вхiдну браму до мiста, обидва млини на рiчцi й опинився далеко на лузi. Горiв на соромiцькiм вогнi, картав себе, дошкуляв собi дощiпливими словами, трохи не плакав. Чому, чому я такий? Адже ж не дурнiший за iнших, бачу очима розуму, як треба матися, поводитися, а вийду на люди, й дринзаю, неначе заець по клiтцi. Й не знаю, куди себе подiти.

Коли повернувся додому, навiть Оленка помiтила, що зi мною щось сталося, причепилася з розпитуваннями, але я сказав, що перечепився на мосту та боляче вдарився.

Наступнi днi не звiяли гризоти з моеi душi, ходив, неначе помрачений. Сором трохи пригас, звiявся, а бажання побачити Уляну росло й росло, i стало нездоланним. Впевняв себе, що це примха, адже не мiг i подумати про кохання, це було б просто смiшно: недовчений спудей, сливе старчик, закохався у вогненну красуню гетьманiвну. Цур i пек, i сто кiп на додачу. Але ж подивитися на неi не заборонено нiкому! І пiти до них на подвiр'я. Он Оленка бiгае майже щодня. Ну що ж, посмiеться гетьманiвна, ну що ж, покепкуе…

Наступного разу, коли Оленка почала збиратися до Скоропадських, я набився iй в провожатi й мовби знiчев'я зайшов у двiр. Оленка повела мене в сад до альтанки, де, як iй сказали, гуляла Уляна, й ми справдi здибали там гетьманiвну. Вона плела вiнок iз квiтiв, iз звичайних жовтих кульбабок, i раз по раз примiряла його до своеi голови. Жовтi кульбаби i чорне волосся – менi здалося, що то гармонiя.

– Це, Улясю, мiй двоюрiдний брат Іван…

Уляна кинула швидкий позирк на мене й запитала:

– А вiн не кусаеться?

– Хто? – здивувалася Оленка.

– Ну, вiн. Тiльки гарчить?

– Тю на тебе, – мовила Оленка й прикусила язик. Вони – подруженьки, дiвчата, в усьому рiвнi, i все ж гетьманiвна е гетьманiвна. Вона i вдачею гетьманiвна, й красою. Щоправда, i Оленка теж гарна на вроду: бiлолиця, кучерява, ото тiльки трошки кирпатенька й муратиння ледь обсiло носика. Але тiльки весною, на осiнь i зиму воно зникае. Вона теж весела, та й звiдки б узятись смутку в такi лiта i за таким статком! Хоч на свiтi бувае всякого. Оленка – смiхотунка, Уляна ж – гостроязика фурiя. А ще бувае гордовитою, поважною, випростае стан, закине голову, приплющить очi, й пройде повз тебе грецька чи римська патрицiя, чи як там було в них, до якоi страшно обiзватися словом. Тепер же вона голила мене своiм язичком.

– Отже, не кусаеться й не гарчить?

– Таке скажеш…

Я прилип до лави, наче карась до сухоi гарячоi сковороди.

За мить Уляна забула про мене, взяла карти й почала ворожити Оленцi. Ворожила мовби насправжки, але часто вставляла слова, якими ворожать циганки, й сама була схожа на циганку.

– …А тебе, красуне, полюбить чорнявий князь, i житимете ви щасно, й наживете шестеро дiтей, а нинi тобi стелеться близка дорога…

– Батько повезе додому, – буркнув я.

Уляна знищила мене поглядом. У мене залягла на серцi мжа, як у тому таемничому Замглаi, найтемнiшому лiсi, звiдки вибiгае i плине пiд Чернiгiв рiчка Стрижень i в якому гуляе страшний прибиш Маципура. Про близьку дорогу я буркнув не зовсiм спроста, бо почав здогадуватися, про якого князя Оленцi йдеться, i хоч той князь видавався менi гiдним Оленки, все ж чомусь дратувався. А що я не помилився, посвiдчив голос Анастасii Маркiвни вiд квiтника:

– Оленко, а йди-но сюди, я покажу тобi нiмецький крокiс. Схожий на наш, та не зовсiм.

Оленка пiшла, а по кiлькох хвилинах довкола неi згiрш крокосу вився Якiв Маркович. Козак, парубок порпався з жiнками на грядцi.

Я ж сидiв, неначе роздягнений злодiй посеред ярмарку. Не знав, куди подiти руки, боявся дивитися на дiвчину, не вiдав, що казати.

– Давай зiграемо в карти, – запропонувала Уляна.

Я здивовано поглянув на дiвчину.

– Я не вмiю в карти… Та й… у карти грати грiх. Надто дiвчатам.

– Ти поглянь! А я й не знала, – насмiшкувато мовила Уляна й подивилася на мене чорнющими очима. – А що ж ти вмiеш?

– Власне… нiчого.

– Зовсiм нiчого?

Я знiтився. Бо ж i справдi не вмiв анi ширмувати на шаблях, анi гасати на коневi, стрiляти з мушкета, не вмiв жодноi роботи, та й вельми мало знав про неi, про життя. Я багато знав з життя царiв, святих мученикiв, стовпiв церкви, знав молитви, умiв складати вiршi, ще знав дрiбнi бурсацькi шахрайства, але ж розумiв – дiвчина запитувала не про те. Менi до жаскостi захотiлося чимось похвалитися, але не знав чим. І враз у моiй головi мовби заграла музика, i я пiдвiв голову.

– Вмiю спiвати на криласi… й так… Вмiю грати…

– На чому ти вмiеш грати?

– Та… на будь-чому, – смiливо випалив, бо й справдi будь-який струмент iшов менi до рук. – На скрипцi, на сопiлцi, на кобзi.

– Ну, це ми перевiримо, – дiловито сказала Уляна й вела мову далi, мовби правила вивiд. – А що ти цiкаве знаеш?

– Не розумiю…

– Ось Якiв розповiдае про Олександра Македонського, царя Кiра, Святослава…

– Я… Їх не люблю, – вiдказав тихо, переконано. – Вони – кровожери, убiйники.

– А кого ж ти любиш?

– Бориса i Глiба. Святого Антонiя Печерського…

Я бачив, що Уляна розглядае мене, яко диковинну iстоту, й зовсiм упав духом, адже розумiв, що такий парубок не сподобаеться iй зроду-вiку. Але iншим я не мiг бути, брехати не вмiв.

– А ким би ти, Іване, став, якби вивчився? – правила свое Уляна.

– Ну, якби висвятили…

– З тебе вийшов би хороший пiп.

– Правда? – зрадiв я. – З чого ти взяла?

– Ну, ти такий… Тихий, богобоязливий, скромний…

Я рiс у власних очах. У моiх грудях звинувся теплий клубочок i котився, котився вгору до серця.

– І пiсний, як богоявленський коржик.

Клубочок розсипався на холоднi крихти.

– Ти, мабуть, ще й не цiлувався? – Дiвчина пронизала мене стрiлами очей.

Я випростався з гiднiстю.

– Негоже запитувати про таке. Та ще дiвчинi.

Я бачив, як у ii очах трiпнулися вогники, як ледь-ледь зайнялися рум'янцем ii щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.

– Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще… рокiв сто.

– Звiдки ти знаеш, коли настане Страшний суд? – суворо сказав я. – Може, вiн настане завтра. І тодi… Тодi нiщо не буде потрiбне. І всi, що балакають грiшно…

Я не доказав, знiтився. Боявся, що Уляна розсердиться й пiде вiд мене i я бiльше нiколи не побачу ii.

– Ну, ти жартуеш. Але й деякi жарти потрiбно спокутувати молитвою.

– А ти таки справжнiсiнький пiп. – Уляна пiдвелася й позiхнула, вдавано чи насправжки. – Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немае… – І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобiтками землi. Той ii тихий порив був надзвичайно грацiйний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорi, лiва – нижче, либонь, вона й сама вiдчувала ту свою грацiю, випробувала (дарма що молода) не на одному парубковi, про що я тодi й здогадуватися не мiг.

Прийшли Якiв та Оленка, Оленка – пустунка, вони щебетали i пурхали, наче двi синицi. Якiв же, статечний, мiцний, дивився на них, ставши на приступцi альтанки, широко розчепiривши кряжистi ноги, i я позаздрив його мiцi, силi, впевненостi. Але дiвчата незабаром розкутурхали його, а тодi потягли й мене i примусили грати в квочки, i я майже увесь час був квочкою…

…З того дня я почав учащати на подвiр'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрiдка туди навiдувалися ще парубки та дiвчата – двi Савичевi дочки, дрiбненькi, гостроносi, хитренькi, вони вочевидь лестили гетьманiвнi, й та трохи бридилася ними; не зовсiм повного розуму Мануйловичiв син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зрiст, довговидий, надзвичайно вродливий i через це пихатий. Вiн пiдпирав плечима альтанку або яблуню й невiдривно дивився на Уляну. Я потаемно ревнував його до Уляни, сливе ненавидiв. Вiн один курив люльку, майже нiколи не випускав ii з рота, i Уляна казала, що од Гната пахне «справжнiм мужеським духом», а коли я запитав, чим же пахну я, вона вiдказала: «Ладаном». І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це iй не вдавалося, Гнат стояв непохитно i усмiхався зверхньо, мовляв: «Пустуете, наче дiти». Проте всi iншi гостi навiдувалися нечасто, причиною тому була Анастасiя Маркiвна, вона еднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби iм заважали або й раптом не втрутився мiж них хтось третiй. Я ж Оленку вiдбити не мiг, отож мене вона запрошувала радо, всiх iнших – з погордливим холодком.

Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка i горлицi, й двi польки, вшкварив добре, i здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечiр залишилися в альтанцi вчотирьох, я несамохiть повiв сумну мелодiю про козака, який поiхав на чужину та й не вернувся, про дiвчину, яка виглядае його i невтiшно плаче, й зненацька помiтив, що обличчя Уляни дуже одмiнилося, дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч. Я подумав, що, може, й вона мае якусь причину до печалi. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби вiдлiтала, й менi захотiлося вiдлетiти з нею, але я нiчогiсiнько не знав про неi й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощiв гриз мое крихке серце. Голова ii на тлi вечiрнього саду видалася головою Богородицi, голова на довгiй красивiй шиi… але то вже приплелася грiховна думка, i я прогнав ii.

Несподiвано я замовк, не довiвши мелодii до кiнця, i Уляна повернула голову та допитливо, зацiкавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собi. Вона ж пiдвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати ii слiдом за Оленкою, а Уляна, чи навiть Юлiана, як iнодi називала ii мати, не попрощавшись, пiшла до своеi хати.






…Обличчя Уляни дуже одмiнилося, дивно осмутнiло, а очi стали глибокi й темнi, як нiч.



Я не втерпiв i дорогою запитав Оленку, чи не знае вона, чим Улясю так запечалила пiсня, чи не грав iй хто-небудь; випитував, як здавалося менi, тонко та хитро, й Оленка вiдказала, що Уляся й спить з музикою в душi, та музика живе в нiй повсякчас. Уляся признавалася iй, що вдень вона чуе музику рiдко коли, а от уночi музика лунае в ii снах дуже часто. Який був день – така й музика. День легкий, хороший – i музика весела, день минув хмарно, й музика важка. А бувае вона аж чорною, i тодi мовби душить ii ввi снi. Печальний суворий Улянин вид стояв передi мною всю нiч i весь наступний день.

А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав… зовсiм iншу Уляну – розвихрену, веселу, вона обсмiяла мене за мiй понурий вид, напiвдячкiвську одiж, i менi стало образливо та кривдно. Не мiг зрозумiти Улясi, до того ж вона майже нiчого про себе не розповiдала, вона була значно молодша за мене, одначе часом менi здавалося, що Уляна прожила довге-довге життя й знае набагато бiльше, нiж я, про свiт та про людей.

Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнiвився й мовчав, i зарiкався обзиватися до неi, й зненацька вона пiдходила до мене привiтна й печальна й просила пограти для неi, i я поступався. Я вже знав, яких вона мелодiй найдужче любить, i стиха награвав на кобзi, а вона сидiла принишкла, й думки ii витали десь далеко-далеко, а сама була близько-близько, так менi здавалося. Траплялося, розкабешуеться, а то й розпасiюеться, й тодi до неi не пiдходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навiть у переляк.

Ми сидiли в ii хатi втрьох, i Уляся сказала, що вона зараз вийде в сiни, за тим до хати зайде одна стара жiнка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, i по якомусь часовi до хати справдi зайшла стара жiнка, ii обличчя було зчорнiле й зморщене, щоки позападали, по-старечому ощирений рот кривився, одiж висiла лахмiттям, в тремтячiй руцi тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сiла, закашлялась, подивилася на нас непривiтно й забубонiла: «А де та вертихвiстка, куди повiялася?» Не перехрестилася, не глянула на iкони, а бубонiла й бубонiла дедалi голоснiше та голоснiше, й прохоплювалися в ii шемраннi слова «чорт», «сто кiп лиха», «болячки», й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила дверi та покликала в сiни:

– Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати?

І раптом у хатi пролунало:

– Себе!

На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стулився, чорнi очi заiскрили смiхом. Шовковою хусткою стерла з чола i щiк сажу.

– Це справдi ти? – пробелькотiла Оленка. – Тю на тебе.

Я не мiг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеi перевдягалися та перевтiлювалися i в ангелiв, i в нечистого, i в старцiв, i в королiв, але це було щось зовсiм iнше. Це не було лицедiйство, Уляся просто стала старою жiнкою, просто-таки старою вiдьмою, а ось тепер знову перекинулася в дiвчину. Вона сидiла на лавi й смiялася, а менi не було смiшно, дивився на неi зi змiшаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.

Посмiхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох i думав про те, якi ж вони в усьому несхожi. Оленка проста, довiрлива, нелукава, жартiвлива, i весь Оленчин вигляд вiдповiдав ii еству: кругле, з високим чолом, трiшки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карi очi, бiляве кучеряве волосся – вся на виднотi, аж свiтиться веселiстю й безхитрiснiстю, а чорнюща, як нiч, з глибокими вiдьомськими очима, мiцно стиснутими губами великого рота Уляна – незрозумiла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко вiдчував ту вабливiсть, той чар, боявся його й iшов на нього. Все частiше й частiше думав про Улясю, думав увечерi, лягаючи спати, й засинав з ii образом, i не мiг зрозумiти, що зi мною коiться. Одначе часто й гнiвався на неi, злiсть напливала на мене, як туман, але по хвилi розвiювалася. Мене тривожило, що на Улясю невiдривно дивиться Гнат, пасуть ii очима на вулицi та в церквi iншi парубки, чомусь саме ii, а не Оленку, теж красиву, може, навiть гарнiшу, нiж Уляся. Гарнiшу? Ба, нi! Уляся, якби схотiла, могла б причарувати камiнь. Розпашiла, розвеселiла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпiкала, до неi було страшно доторкнутися й праглося того. О, як менi хотiлося доторкнутися до Улясi! Щоб не отако – випадково, в дверях чи беручи в неi щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб iнакше – значуще, нiжно, голубливо, й щоб вона вiдповiла на мiй доторк. Та як вона може вiдповiсти? Потютьковi, поповичу?… А те ще: вона – гетьманiвна! Вийде замiж за кого захоче. Я розумiв: краще менi не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двiр, там оселилася любов, оселилося лихо!

Я знав багато вiршiв та пiсень пiiтiв наших i чужих про Купiдона, який лiтае над нашими головами й цiляе стрiлами в серця дiвчат та парубкiв, але не тiльки дiвчат та парубкiв, отрута його стрiл всесильна, вiд неi немае рятунку, та й чи треба рятуватися, коли те почуття, яке вони зароняють у серця, пiдносить людину над свiтом, i вона летить весела та радiсна, вiльна й щаслива, хоч часом i оглуплена. Спiвае хвалу Господовi й славить все, що вiн сотворив. Там, у поезii, буяли легкiсть та краса, гармонiя й пожива для незахмареноi душi, але в життi, либонь, зовсiм iнакше. Тодi ще не розумiв усього, тiльки почував бiля Улясi нез'ясненну тривогу й смуток без неi, й поспiшав побачити ii та сказати iй щось особливе, значуще, привернути до себе ii увагу. Привернути ii я мiг лише одним – пiснею. І про що б не спiвав, думав про Уляну та про себе:

Гей, гук, мати, гук,
Там, де козаки горiлку п'ють
П'ють козаки мед-горiлку
Та пiдмовляють дiвку.
П'ють козаки мед-горiлку
Та пiдмовляють дiвку:
«Та поiдемо, дiвко, з нами,
Та поiдемо з нами,
З нами, козаками».

Диво дивнее, то вже я пив мед-горiлку й пiдмовляв дiвку. Гудуть баси, плачуть приструнки, вкладаю в пiсню всю душу, серце, але на Улясю не дивлюся, а дивлюся на Оленку, яка сидить бiля Улясi й байдужно та трохи пишаючись дивиться на мене. А Уляся не дивиться на мене, либонь, через те, що я iй байдужий, а про кого й про що вона думае, не знаю, не вiдаю. І Оленка не знае, й наодинцi повiдае менi, що любить Улясю й трохи боiться ii.

– Не розберу ii, то вона добра, така добра, що лiпшоi людини й не знаю, а то гордовита й неприступна. Ще й – i Оленка притишуе голос до шепоту, – володiе чарами. Нi, ти не смiйся. Позавчора, пам'ятаеш, залишила мене на ночiвлю i каже: «Ляж на мое мiсце». Ну я й лягла. Й не заснула всю нiчку й на крихту. Й трусило мене, й корчило, i вiтер якийсь ходив по менi.

– Нащо б вона завдавала тобi таких чарiв, – намагаюся розраяти Оленку.

– Не вона завдавала. Вона знала, що цiеi ночi вони будуть насланi на неi, на те мiсце, й поклала мене. О, вона знае стiльки й такого, що й пан вiйт не знае.

Вiйт в Оленчиних очах чомусь найповажнiша сила й найбiльша мудрiсть. Вельми мудрий у Чернiговi вiйт.

Я думаю про Оленчину розповiдь, думаю про Улясю, i менi стае жаско i гарно, й трохи страшно. Чому страшно – не знаю Може, через те, що думаю про Улясю повсякчас. Одного разу, виспiвуючи пiсню-канта, замiсть «Марiя» потягнув «Уляся» й злякався, гаразд, що нiхто не почув. І вабить мене до Скоропадських, й ледве заднiе, поспiшаю туди. І картаю себе по дорозi, й дорiкаю, а ноги несуть мене туди, несуть. А серце болить, скнiе, бо ж – гину. Бо ж з моiх походеньок нiчого, ну просто-таки нiчогiсiнько не може вийти. Не полюбить мене така дiвчина, просто не може полюбити. Та якби я освiдчився, увесь свiт смiявся б. Найперше – мiй батько. Он i Оленка, хоч вже щось помiтила, але не сприймае мое зачудування Улясею як кохання. Не сприймае всерйоз.

Наближався день нашого вiд'iзду, i мене дедалi бiльше оповивала туга. Свiт порожнiв. Свiт малiв, дрiбнiв, ставав сiрим, тiльки десь у його глибинi палала яскрава жаринка. Та жаринка вiддалялася вiд мене. Менi здавалося, й Уляся трохи осмутнiла, бо ж, думав я, прощаеться з Оленкою. Вона йшла поруч мене тиха та нiжна та враз пiдводила голову й обпiкала тернинами очей, аж iскри обсипали все мое тiло.

Я йшов додому сам i думав: «Боже, що ти содiяв зi мною. Як менi тривожно, тяжко та гарно, як солодко й сумно. Може, для цих тривог i для цього смутку й живуть люди?!»

До вiд'iзду лишилося два днi, i враз впала на мене неймовiрна новина: Уляся iде до Чернiгова. Себто, iхав туди Якiв, – Анастасiя Маркiвна плела свою мережку, – але Уляся також забажала побачити Чернiгiв, вчепилася до матерi та батька, i тi вiдпустили ii й вiдсунули вiд'iзд на три днi, бо ж збирали свою одиначку пильнiше, нiж пiдсусiдки збирають у далекий похiд козака. Аж два вози з уборами, солодкими наливками та тернiвками на гостинець, всiлякими печенями й пундиками супроводжували ii.

Наче сьогоднi бачу ту валку: попереду Полуботок з Яковом та двома осавулами – вони то зникали, то ми наздоганяли iх знову, далi полуботкiвський ридван, у якому iхали Уляся та Оленка, – ридван за Улясею пришлють пiзнiше, – за ридваном козаки в сiдлах, дрiмають на ходу, i в кiнцi обоз на чотири вози, який вiдставав, iнодi надовго. Я тюпачив верхи позаду ридвана. Хтозна-що найшло на мене, але забажав помiняти мого плохенького коника-шельвага на гнiдого румака, i з того сталася для мене велика прикрiсть. Ми вiд'iхали зовсiм недалеко, дорога попластувала в яр, козаки та хурщики спускали на кiлках, позакладавши iх у колеса, ридван та вози, я ж бачив у вiконцi Улясине личко й, гордовито випинаючись у сiдлi, погнав коня вчвал повз ридван, дорога ж спадала дедалi крутiше, кiнь помчав гатала, сiдло я закульбачив кепсько й вивихнувся з сiдла просто пiд ноги коневi, i той переступив через мене, аж сам полетiв шкереберть.

Затявся я дуже й навiть, коли в головi перестало густи й трохи пригас бiль у плечi, не мiг ступити на ногу.

Козаки спочатку реготiлися, й реготiлися дiвчата, я палав вiд сорому i мусив лiзти у ридван, ще й пiдсаджений двома козаками. Ридван – зручний, лавочки обшитi шкiрою, килимки та подушечки, якими й обiклала мене Оленка. Я одвертав свiй вид, червонiв i не швидко заспокоiвся.

Їхав спиною наперед, дивився в вiконечно на кущi та дерева й весь час почував на своему обличчi Улясин погляд. Вона сидiла навпроти мене, склавши на грудях руки, виставивши вперед ноги в зелених чобiтках. Тi чобiтки чомусь дратували мене. Я знав, що вона розглядае мене, й нiтився та втискався в куток. Розглядати, як менi здавалося, було нiчого: великий лоб, великий нiс, великi, ледь викривленi губи, через що трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся, ще й вуха, неначе вареники. Може, тiльки чуприна не кепська, хвиляста, густа, м'яка. Оленка дрiмала, пiдклавши пiд щоку подушку, така мила, така нiжна, i я аж позаздрив Якову, поставив iх поруч у мислях – бiляву веселу Оленку й чорного, важного, розкаряченого Якова, й чомусь пожалiв ii.

У Якова губи, як п'явки, i очi чорнi, крапчастi. Його батько, жид у другому колiнi, отже, кровi жидiвськоi в Яковi мало, тiльки порода превипирае, його батько чоловiк крутий, жорсткий, закоржавiлий – все в походах та походах, таким, мабуть, буде i його син. Вони цураються свого жидiвства й намагаються довести, що бiльше козаки, анiж тi, що козаками вродилися.

Аби вiдволiкти Улясю вiд споглядання моеi непривабливоi персони, я вказую на металеву скриньку на ланцюзi, якоi ранiше не бачив.

– Що це таке?

– А ти вiдгадай, – заграла очима Уляся. – Це пес, вiн не гавкае i не кусае, а всiх долае.

Я знизую плечима.

– Там грошi на дорогу. І прикраси. Може, сподобаюся комусь i вiн вiзьме мене замiж. Як ти гадаеш, можу я кому-небудь сподобатися?

– Болотяному дiдьку, – огризаюся.

І раптом:

– Іване, кажуть, у Європi лицарi за дiвчину проштрикують один одного шаблями. А ти… проштрикнув би кого-небудь?

Я розгублююся.

– Мабуть… нi. Та й тепер вже не штрикають. То ранiше.

– Не проштрикнув би?

– Ну… Якби вiн мене дуже образив.

– А якби образив мене?… А ти стояв поруч?

– Тебе нiхто не образить. Ти – гетьманiвна.

– Не хитруй.

Й глибоко зiтхае.

– Нiхто мене, Іване, не кохав i не покохае… Це я так… Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? – І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову в бока.

– Звiдки менi знати…

– Ти ще не закохувався жодного разу?

– Тисячу разiв, – випалюю я.

Уляся дивуеться.

– Як то?

– А так… У Киевi. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся, – виповiдаю правду. – А завтра побачу ще iншу… Вродливiшу.

– Страшний ти парубок, Іване, – регочеться Уляся i враз серйознiе. – То не кохання. То так. А я й сама… Та ж я й не гуляла, не дiвувала ще. Мати й зараз мае мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаеш, чи правда, що там хлопцi з дiвчатами цiлуються? Грища всiлякi з цiлуваннями, в хусточки або в дiжечки.

– По-моему, то таке цiлування, наче з родичами або в церквi…

– Але ж потiм виходять за тих парубкiв замiж… Значить, не таке. На вечорницях хлопцi та дiвчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й нiякого.

– Сподiваешся зустрiти князя?

– А що ж… Хоч… Може, й не зустрiну. Й, либонь, його зовсiм немае такого, щоб пiд моi мислi.

– Як то немае? – дивуюся я.

– А так… Кохання – це те, що люди вигадують самi собi. Вигадають i надiляють усiм тим, що вигадали, парубка або дiвчину. Хiба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвiта i бандюгу. Та ще як покохала! Всi бачили, що вiн за молодець, а ii ослiпило.

Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

– Тодi чого чекати? Потрiбно виходити за того, хто трапився перший.

– Любов з'iдають мишi… – раптом кинула.

– Звiдки ти знаеш? Та тодi бiльше нiчого чекати.

– Е нi, хочеться на щось сподiватися. Всi сподiваються… Хоч його й не буде.

– Якщо воно справжне…

– А справжне яке? – чомусь пошепки запитуе Уляся.

Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким е справжне кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як i про те, яким е справжне життя. Нам усiм чомусь соромно казати правду про себе, навiть правду хорошу. Тi, хто побував на вiйнi, соромляться сказати, що вони нiкого не вбили, тi, хто чесно прожив у подружньому життi, що не знали перелюбу…

Либонь, Улясi скучно, й вона не вiдстае вiд мене:

– Що ж ти любиш, Іване?

– Книги всiлякi. А ти? – поспiшаю перекинути клубочок назад.

– Я? Бродити вночi по полю…

– Ти? Вночi? По полю? – торопiю. – І тебе пускають?

– В тiм то й рiч, що не пускають. Це я у вимрiях… Блукаю посеред жита, помiж волошок. Я люблю квiти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують… Це сон… Сон у серцi… Лежу посеред квiтiв i нiби пливу кудись. Хмарки надi мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.

І раптом дратуеться.

– Чого це я тобi вибалакую. Ти – наче пiп.

– Наче пiп?

– Очi в тебе такi… Сповiдаючi…

На нiч ми зупинилися в селi Штиблi у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Конi попутали й пустили пастися, вози поставили бiля клунi у великому довгому дворi. Полковника запросив на вечерю панотець, Полуботок пiшов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пiшли осавули та двое значних козакiв, решту козакiв та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.

Я не пiшов нiкуди – вельми втомився, та й болiла нога, побродив у дворi, а тодi залiз до ридвана, вкублився й почав дрiмати. Але мене кiлька разiв будили – хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клунi, лiг на сiно й заснув.

Один осавул вернувся з гостини значно ранiше за iнших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частуе козакiв та Полуботкових челядникiв, всi вже добре напiдпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило – з якого то ранкору господиня так щедро частуе незнайомих iй людей. Вiн обiйшов довкола хати, вернувся в двiр, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мiдноi скриньки, прикованоi до лавочки, немае. Осавул гукнув на гвалт, побiгли за полковником. Гомiн i крики розбудили мене. Я злiз з сiна. На той час надiйшов полковник, засвiтили два лiхтарi, якi везли з собою, i олiйну лампу, полковник i осавул ще раз оглянули ридван – скриньку було одкручено од ланцюга. Лiхтарi горiли на морiжку посеред двору, ми всi стояли спантеличенi. Зiзнаюся, хоч це було несосвiтенно, неймовiрно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв i не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тiй скриньцi. Мiй страх виявився не даремним, бо по хвилi осавул запитав, кого не було в хатi, i всi вказали на мене, ще й двое козакiв потвердили, що навiдувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Вiдчув себе, мовби розiп'ятим на вiстрi списiв, розгубився зовсiм i цим викликав справжню пiдозру.

Бо хоч i не клеiлася до мене, сина генерального хорунжого, крадiжка, але ж саме я спав у ридванi бiля скриньки.

Стояв нi живий нi мертвий. Сказав, що досипляв на сiнi, але там мене не бачив нiхто.

Важку, неприемну мовчанку розбив Улясин голос:

– Нi, цур… Чуете! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуете!

– Спасибi, дочко, – мовив Полуботок. – Я – з твоiми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.

Незабаром знайшли дiрку з хлiва на вгород, а за дiркою порожню скриньку. Дiрка в засторонку була стара, але бiля неi валялось кiлька свiжообламаних патичкiв.

Послали по отамана та по вiйта, тi прийшли заспанi й перепудженi, адже в iхньому селi сталося нечуване – обiкрадено високу особу.

– Вiд Клима напасть, – сказав, дещо оговтавшись, отаман. – Минулоi весни вiн згвалтував служницю, сироту Параску… Батько грошима прикрив грiх. Я накажу до слушного доводу i до подальшоi резолюцii взяти його пiд варту. Таке вчинити мiг тiльки вiн.

Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райцi взяли Клима пiд арешт.

Полковник наказав усiм вкладатися спати, але нiхто з нас так i не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали iншi, а я думав про Улясю: не знав, чим скiнчиться ця справа, але був безмежно вдячний iй за довiру й заступництво. На таке здатна тiльки добра й чиста душа. Просив у Небесного Вiтця iй всього-всього, чого вiн може послати людинi, думав про неi з великою нiжнiстю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть i пiдозра повернеться на мене?

Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та вiйт i запитали, що чинити.

– Чинiть не мою волю, – вiдказав полковник. – Я вимагаю скутечноi справедливостi, i все.

Отаман покликав Пшеничного та його жiнку й оголосив, що опiвднi будуть чинити суд над ними всiма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутностi всiеi громади, всi Пшеничнi мають скласти в церквi присягу на хрестi та Євангелii.

Я бачив, як обмертвiли Пшеничний i його жiнка, вони стояли живi i вже мертвi, вони могли не складати присяги – присягу складае тiльки людина, спiймана на злому вчинку, iх на крадiжцi не спiймав нiхто, i сина також, хоч вiн i не частувався з гостями, а кудись вiдвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу – покласти на себе сором на все життя.

По тому, як пiшли отаман та вiйт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулiв; Пшеничний не хотiв говорити при них, а потiм щось таке забелькотiв, мовляв, грошi, може, i взяв Клим, i просив не робити ганьби, а пообiцяти на iконi, що нiкому нiчого не скажуть, а вiн поверне грошi та коштовностi.

– То ти вже й так зiзнався, – сказав Полуботок.

– Я не зiзнався, – знову одпирався Пшеничний. – Кажу, може, iх взяв Клим…

– А нащо ж твоя малжонка напувала козакiв? – запитав полковник.

– Це вже тодi, як сталося… Спочатку вона тiльки частувала вечерею…

– Ну ось, ти таки й зiзнався, – сказав полковник. – Веди й показуй, де грошi. А я помiркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.

– А що мав робити, – похилив сиву голову Пшеничний… – Мiй син…

– І грошi чималi. Коштовностi… – додав осавул. – Знадобилися б також. Хоч… Чого ще тобi треба? Маеш двiр i маеш хутiр, винокурню на три казани, i хату в лiсi, i воли, й стоги…

– Менi – нiчого… Це вiн…

Пiшли на хутiр i вiдкопали захованi в трьох мiсцях грошi та коштовностi. По тому зiбралися у вiйтовiй хатi й радили раду в присутностi всiх Пшеничних. Пшеничний i Пшеничниха стояли на колiнах, молилися до iкон та до полковника, Клим пiдпирав плечима пiч, зиркав налитими люттю очима.

– Просися ж, ну, просися, – смикала його за полу мати.

Клим важко опустився на колiна.

– Подивися, що кому з них належить за Статутом, – наказав вiйтовi Полуботок.

Вiйт, маленький i миршавий, послинив палець.

– Артикул Статуту гласить, що за таку крадiжку злодiй горло тратить, – сказав вiйт. – А посiбникам його – назначения членкiв, тобто одрiзання вуха або носа.

Заголосила Пшеничниха, заплакав Пшеничний, i заревiв Клим.

– Ми – не суд, – сказав Полуботок. – Ми тiльки дивимося, що може присудити суд. – І зiтхнув глибоко. – Задним ти колись, Лук'яне, був козаком. Похiд голiцинський разом одбували. Через те i в гостину до тебе став. Шкода менi тебе. Неслави ти вже й так зазнав. Та й гетьманiвна просить… щоб через неi кривд не було. Якщо не заперечують пани отаман i вiйт, сплатиш вину урядову й панську, а син твiй нехай iде на татарську границю на дозори на три роки. Якщо не зiтне його там татарська стрiла, то, може, вiтер вивiе з дурноi голови лихi думки.

Перед тим, як мали виiздити, я здибав у левадцi Улясю, вона сидiла навпочiпки над потiчком, вербовою гiлочкою водила по водi.

– Долю свою видивляюся, – сказала. – Ну, чим там скiнчилося?

– Скiнчилося, як i мало скiнчитися. Простив пан полковник. А тобi – дяка довiчна. – І я поцiлував iй руку, ще й сказав: – Цiлую тобi руку, як рiднiй матiнцi.

– Дивний ти, Іване, – мовила дiвчина. І зненацька лукаво та хитро: – Та й не кепсько це, коли матiнка молодша на кiлька лiт.

Я вiдчув, що в мене паленiють вуха та щоки.

– Там тебе шукають… Тра iхати, – пробелькотiв i пiшов. Чомусь пiшов сам, не чекаючи на неi, не хотiв, щоб нас бачили вдвох. Чому, не знаю. Я був утомлений i водночас щось нiс у собi, а що, не знав. З тим i приiхав до Чернiгова.


* * *

Тiльки двох князiв у давнину називали руськими: Киiвського та Чернiгiвського. Кажуть, що свою назву Чернiгiв отримав вiд непрохiдних чорних i червоних лiсiв, якi колись оступали мiсто з усiх бокiв. Темнi бори, гаi та дiброви й понинi обкладають могутнiми крилами це дивовижне мiсто, котре змагалося славою та красою з Киевом i Новгородом, Москвою та Суздаллю. Випасенi на придеснянських луках конi сягали копитами Прикарпаття, Волги i Дону, Москви-рiки, берегiв Чорного моря, срiбнi чернiгiвськi сурми стрясали повiтря в далеких i близьких краях, чернiгiвськi воi вкидали в переляк блискучими щитами половцiв та ляхiв, чудь i мерю й своiх кровних братiв полян та древлян, i втомилися вiд походiв конi та люди, й потроху губили сiверяни в походах тi щити, й поймалися зеленою iржею сурми, возвеличувалися iншi мiста, iншi народи, а древнiй славний Чернiгiв перетворився в звичайне полкове мiсто, зi зветшалою, в обломах i осипах, фортецею, численними добудовуваними й перебудовуваними церквами з банями, з яких позлущувалася позолота, з посадами, котрi облiпили мiсто з усiх бокiв, подекуди позносили вали, хати й цеховi майстернi налазили одна на одну, мiсто розповзалося на схiд, в сторону рiчки Стрижня i вже давно не нагадувало той грiзний, суворий, величний Чернiгiв, якому проспiвали славу давнi лiтописцi.

Щоправда, немало церковних бань було вiдзолочено за Мазепи, й вiдремонтовано церков, i збудовано нових, допильновуе порядку в мiстi й нинiшнiй полковник Полуботок, хоч таки зветшало мiсто, розлiзлося, неначе недопечений гарбузяний пирiг, ховае воно в надбрiв'i соборiв, огромi валiв, настороженiй тишi глибоких вузьких вуличок якусь особливу таiну, якоi не знайдеш нi в якому iншому мiстi. В тiй таiнi лишилося вельми мало величi, значно бiльше в нiй туги за тим, що минуло, та смутку. Додають його й високi могили попiд мiстом, в самому мiстi е одна – за старим валом, i друга – навпроти Успенського Єлецького монастиря, в саду, який належить монастиревi, вони нагадують, що там похована колишня велич i колишня слава цього мiста.

Чимось провинилося мiсто перед Богом, i почали падати на нього одне лихо за iншим. Кiлька лiт тому, 1710 року, гаряча пiвденна юга нанесла на мiсто, на поля, сади та луки хмари саранчi, в такiй кiлькостi ii не бачили тут нiколи, вона облiпила церкви, будинки, конi бридилися йти по ворушкiй рiцi, собаки ховалися в буди, але й там iм не було рятунку, люди не могли через неi зужити страви, i стояли в повiтрi шемрання та шелест – саранча поiдала все, що могли перетерти ii щелепи. По саранчi прийшов голод, далi – моровиця. Вона лютувала й наступного року, чимало людей покинули мiсто, втiкали в лiси.

Неначе в покуту за тi лиха, наступнi роки були врожайними та сприятливими. Повернулися всi, хто втiк з Чернiгова, знову застукотiли сокирами теслi, бляхарi ляскотiли дерев'яними молотками по блясi. Пан полковник наказав поремонтувати всi цеглянi будiвлi, якi належали уряду, таких будинкiв у мiстi немало: полкова канцелярiя та полковий суд, магiстрат, латинський колегiум, а також доми: архiерейськi цегляний i дерев'яний, дiм настановленого вiд царя коменданта полковника Ушакова, самого пана полковника Полуботка та кiлька iнших. Є в мiстi фортеця i е цитадель з Прогорiльськими ворiтьми мiж вулицею Гончою i старим земляним валом; мiж фортецею i обивательськими будинками – мiська площа, на нiй збираються перед походом козаки, тут проголошують царськi укази та важливi постанови полкового уряду, магiстрату, вiд площi бере свiй початок i головна вулиця – Любецька, яка веде на Киiвський виiзд. Окрiм Киiвського, в мiстi ще кiлька виiздiв: Глухiвський на Глухiв, Орел i Москву, а також дорога на Стародуб, Седнiв та Городню; Санктпiтербурський – через село Роiще i ще один – на Сорокошичi, до кордону польського.

Ставши на старому валу, що я частенько й робив, можна побачити бiльшiсть чернiгiвських церков: соборну Преображення Господнього, Архiстратига Михаiла, Чудотворця Миколи, Богоявления Господнього, Святоi Великомученицi Катерини та Воздвижения Животворного Хреста, Стрiтення Господнього, Вознесiння Господнього, Жон-мироносиць, а також кiлька старих, давнiх, якi лежать у руiнах. Видно звiдси й монастирi – Борисоглiбський, П'ятницький жiночий, Успенський Єлецький, Троiцький.

Звiдси, з найвищого горбка валу, я люблю спостерiгати за мiстом, iнодi менi здаеться, що плин часу для нього зупинився давно i в мiстi живуть князi та ченцi-чорноризцi, перших я бачив на протилежнiй, Замковiй, горi, других – на днi вузьких темних вуличок, таких вузьких i темних, що лiд у них лежить до середини лiта. Старi й новi вали перехрещувалися, творили дивовижне плетиво – старий вал проходив бiля Успенського Єлецького монастиря, в монастирi поралися ченцi в чорнiй одежi, вони не порушували того чару. Я наново знайомився з мiстом, адже колись, учнем, знав тiльки колегiю та садибу, у якiй жив, саме мiсто цiкавило мене дуже мало, було, на мiй погляд, вельми загадковим i навiть ворожим. Я чомусь всього боявся, скрiзь бачив пiдступ i небезпеку. Напочатку й справдi всiлякi негаразди раз по раз падали на мене: то поб'ють крамарчуки, то поженуться бродячi собаки, а то й сiльський дядько опереже пугою, бо, бач, пiдiйшов близько до воза. Нинi ж бачив мiсто iнакше, в едностi з минулим, ще й те минуле вабило дужче, нiж нинi суще, яке ставало дедалi гiршим.

Нинi нiхто нiкому не вiрить, скрiзь правлять заiжджi урядовцi, своi спритники теж пхаються в пани, вулицями марширують солдати, часом страшнiшi за розбiйникiв, появилося багато злодiiв, старцiв, волоцюг, що не день – вiдчиняються нiмецькi та московськi лавки, а своi стоять з дверима, перехрещеними дошками, зникае все старе, з'являеться нове, чуже, холодне й непривiтне.

Отож я любив дивитися на мiсто й думати про його минуле, про тих несуетних людей, якi лежали пiд темними дерев'яними i куцими камiнними хрестами пiд валами, i донедавна вважав свое життя також похованим, скiнченим. Воно скiнчилося зi смертю матерi та вилученням з Академii, й здавалося, вже нiщо не пробудить у менi цiкавостi та спраги життя.

Не менше, нiж на пагорбi, любив я товктися в полковiй канцелярii, надто в тiй кiмнатi, де правили службу Пилип Борзакiвський, Семен Рубець та Василь Биковський. Просидiвши п'ять дзигарових годин над паперами, вони ще якийсь час залишалися в кiмнатi, темперували на завтра пера, рiзали папiр, грали в дами та правили теревенi. Найдужче мене цiкавив Пилип Борзакiвський, козак шляхетний, тонкий розумом i розмислом, трохи ферт, трохи забiяка, жартiвник i лицедiй, вiн чимось приваблював i чимось вiдштовхував. Вiн дуже гарно смiявся, й чи не найдужче я вподобав його за той смiх. Високого зросту, тонкий у станi, з тонкими рисами продовгуватого блiдого обличчя, на якому видiлялися чепурнi, хвацькi чорнi вусики, був вiн трохи гоноровитий, любив усiлякi законозистi справи, пiдбирав iх за своею вдачею, а чи то вони за якимось невiдомим менi законом самi чiплялись до нього: про розлучниць, солодколюбних поважних дiдичiв, якi зваблювали своiх наймичок, про шинкарок та iхнiх полюбовникiв, про чарiвниць та характерникiв.

А то ще, – це була перша справа, яку розглядав у моiй присутностi Пилип Борзакiвський, – прийшов до канцелярii полковий обозний i поскаржився, що замовив знайомому портретистовi свiй контерфект i дав завдатку п'ять кiп, портретист контерфект зробив, але вiн, обозний, не схожий на ньому на самого себе. Привели портретиста, принесли портрет. Обозний таки був схожий на контерфектi, одначе трохи пикатiший за натуру, як казав сам, – поважнiший, але портретист божився, що то пан обозний трохи роздобрiв за той час, доки вiн писав з нього контерфект. Це розвеселило Борзакiвського, i вiн розсмiявся, обозний розгнiвався й наговорив прикростей i портретистовi, й Борзакiвському. Портретист i обозний сварилися, галасували, й справа зайшла в глухий кут, i тодi Борзакiвський сказав, що справу вони уладнають завтра вранцi. Наступного дня всi зiбралися в канцелярii, де на фотелi стояв портрет обозного, той-таки портрет, тiльки обозний на ньому був не обозний, а турок, себто обозний, але в турецькому одязi й турецькiй шапцi. Хтозна, хто зробив таку перемiну, портретист чи сам Пилип Борзакiвський, одначе вгледiвши портрет, обозний поблiд i затрусився. А Борзакiвський сказав:

– Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарi, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впiзнають – пан обозний зробить доплату, не впiзнають – пан портретист поверне грошi. А щоб не впiзнали по значку i шапцi, я наказав перемiнити на контерфектованiй людинi вбрання.

Обозний засовався на лавi, мовчки дiстав i поклав на стiл п'ять кiп грошей, забрав портрет i вийшов з канцелярii. Не захотiв, аби люди побачили його в такому образi.

Борзакiвський походжав по кiмнатi й реготiв. Реготiлися й iншi канцеляристи. Усмiхався i я, хоч менi не вельми сподобалася витiвка Борзакiвського.

Але сам вiн менi подобався дедалi дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботковi, Пилип – його племiнник, його улюбленець, але вiн – старший вiйськовий канцелярист, якому довiряють найпильнiшi справи. Вiн був ще й трохи загадковий i якийсь не такий, як усi iншi канцеляристи. Вiд нього завжди пахло гiшпанським тютюном та кагве – цей напiй iз знайомих менi людей у цiлiм мiстi вживав тiльки вiн, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гiрким та неприемним на смак, i я сказав, що грушевий узвар смачнiший в сто разiв, з чого Пилип дуже смiявся. Вiн вигравав у всiх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме «Похвалу Глупотi» Еразма Роттердамського, вiн якось дав i менi, мабуть, для того, аби насмiятися надi мною, а може, й помiтив мою зацiкавленiсть книжками; «Похвала Глупотi» справила на мене величезне враження, просто перевернула моi думки.

Як же це просто й правдиво: святiсть людська – в серцi людському, а не в одяговi, свiчках, iконах (хоч i там також, адже iкони – парсуни богiв), не в постах i не в спiвах церковних, а в любовi до ближнього. Чимало людей, якi видають себе за праведникiв, насправдi великi лиходii, але я не мiг погодитися, що святощi також можуть бути породженням Глупоти i можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що свiтом рухае Глупота. Я висловив своi сумнiви Борзакiвському, та вiн засмiявся й сказав, що то автор кпить, що те стаеться тiльки тодi, коли мудрець мае мудрецем себе i в своiй зарозумiлостi втрачае вмiння перевiряти iстину сумнiвом, що нам, смертним, потрiбно сумнiватися в усьому, тiльки тодi ми зможемо пiзнати свiт.

– Сумнiватися в усьому? – запитав я. – І в Боговi?

Борзакiвський замислився й не вiдповiдав довго, i я аж отерп вiд хвилювання.

– В Боговi не сумнiваеться нiхто, – врештi вiдказав. – А от у iстинах, якi речуть вiд iменi Бога…

Ми засперечалися й звiдтодi… заприязнили один з одним.

Потому я удостоiвся великоi честi читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був, – iх менi давав Пилип Борзакiвський. Я прочитав книги по-латинi й по-польському. «Кнапiус», «Тезаврус», «Полеон», «Спекулюм», «Саксонум», «Вiйну домову», i розглядали ми з Пилипом карти всiх сторiн свiту й читали Євангелiе з позолоченими листами. Одначе все те – значно пiзнiше. Напочатку Борзакiвський взяв собi в звичку потiшатися надi мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцiмто, мали навiсити печатку на промеморiю, я блукав по кiмнатах i запитував, де той ефедрон, писарi реготiлися, бо, виявляеться, ефедрон – це вiдхоже мiсце; iншого разу передав оближне велiння вiд суддi принести сирiвцю, самого духу якого суддя не терпiв, аж поки Семен Рубець не порадив менi вiдплатити грiш у грiш самому Борзакiвському. Я принiс Пилипу цидулу вiд панотця Василiя, священика церкви Вознесiння Господнього, у якого на виданнi була красуня дочка i який славився гостиннiстю й iнодi справдi запрошував до себе в гостi молодих канцеляристiв, адже шукав дочцi достойноi пари. Цидулу ту писав я сам – умiв змiнювати почерк. Борзакiвський пiшов до панотця, а там саме золили та прали бiлизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому вiн, трохи посердившись, лишив мене в спокоi.

Другий був Василь Биковський, козак рокiв тридцяти, середнього зросту, тiлистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всi боки, вибивався з-пiд шапки, налiзав на очi; той чуб був м'який, шовковий, вiн загрiбав його п'ятiрнею, а ще, як довiдався небавом, любили його загрiбати дiвчата. Якщо Борзакiвський лише полюбляв слухати про дiвчат та вдавав з себе зальотника, насправдi ж пильнував своеi слави, своеi честi, не давав упасти на себе порошинi, то Биковський ходив у грiхах, як свиня у реп'яхах. І диво, всi тi зальоти, всi його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й вiн тiльки махав рукою: «А-а, Василь». Мовляв, що з нього вiзьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзакiвському завше сорочка бiла, без жодного рубчика, а Биковський лише мiняе в петельках тiеi самоi сорочки кольоровi стрiчки), хвалько, вiн любив розповiдати про своi перемоги на теренi кохання, тодi приплющував блискучi ласi очi й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповiдi про грiховнi пригоди iнших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав i приохочував до неi iнших.

Одначе вмiв, коли ставало на потребi, працювати без утоми, по кiлька дiб, тягнути воза важкого по хляпавицi й грудомахах. Йому найчастiше випадали саме такi справи – заплутанi й забовтанi, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерiю – майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярii, поскидае чоботи i свiтить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взуваеться. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приемнiсть – хтозна, але вдома, в полi, навiть на вулицi ходив без чобiт. Борзакiвський жартував, що то вiд скупостi – береже чоботи.

Третiм у тому товариствi був Семен Рубець. Я не раз дивував, що вiн прилучений до того товариства, оскiльки рiшуче рiзнився вдачею, звичками, самим трибом життя як вiд Борзакiвського, так i вiд Биковського. Я нiколи не бачив на його обличчi усмiшки, не чув його смiху, навпаки, цiдив слова жовчнi, в'iдливi, злi. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо видiлялися гострi, схожi на ножi, брови, iжакуватi вуса, тонкi губи стуляв так мiцно, що мiж ними не пролiзло б i лезо ножа; очi Рубця настороженi, зiркi, вiн вельми точний, доскiпливий, розплутае, розбере по патичку будь-яку справу, справедливий, i все-таки лiпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважае, що нiколи не помиляеться, не любить слухати нiчиiх порад, навiть полковникових.

Лише iнодi, вельми рiдко, Рубцеве обличчя одмiнювалося, i в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Менi здавалося, що Семен був лагiдною i доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життевий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красунi-сотникiвни, яка невiдь-чому втопилася в ставу, залишивши Рубцевi двое малих дiтей? Рубцевi за тридцять, вiн вдруге не женився, дiтей доглядала мати.

Оцi трое молодих козакiв користувалися особливою довiрою Полуботка, хоч було в канцелярii немало iнших, поважнiших за вiком, рангом та й заслугами канцеляристiв, може, й користувалися через те, що були завзятi, беручкi, вiдданi йому i справi. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристiв великоi заздростi (маленькi зроджувала), адже цi трое не отримували нiякоi платнi, як i всi iншi канцеляристи, платнею усiм будуть потiм уряди, але коли це буде i як вивершиться – невiдомо, бо нинi рангами поступалися багатьом, а клопотiв мали в достатку. І все ж вони були не такi, як iншi, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тiльки паперами, якi отримувала канцелярiя, донесеннями, картами, дiвчатами, пирiжками, козловими чобiтьми, не лише днем сутнiм, а й прийдешнiм.

Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, якi моi обов'язки. Жив у садибi пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У мiстi в Полуботка була також садиба бiля семiнарii, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дiм. У ньому вiн майже не мешкав, тiльки iнодi залишався на нiч, якщо рано-вранцi на нього чекала нагальна справа. Сам вiн i обидва його сини жили у великiй просторiй садибi, котра мiстилася на згiрку над Стрижнем, рiчечкою, яка впадае в Десну. Кажуть, колись то була чимала рiчка, вона бере свiй початок верст за тридцять вiд Чернiгова в дивовижних i диких болотах Замглаю, пiзнiше я iздив туди полювати з полковником; таких болiт, либонь, немае бiльше нiде в свiтi, чарiвних i водночас похмурих, оступлених вiковими лiсами.

Обидва одруженi сини жили у флiгелях (часом надовго виiздили в iншi батькiвськi маетки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою – в просторому, на два ганки, з лiтнiми покоями над заднiм ганком будинку з цегляними упорами, якi випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправленi круглi шибки, вiкнами, котрi вгорi вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку – кiлька свiтлиць та кiлька кiмнат, у яких столи застеленi килимами, здебiльшого пiстрявими, а лавки та стiльцi оббитi сукном – голубим, червоним, синiм, ще й майже в кожнiй кiмнатi – шкiряне крiсло, в кожнiй свiтлицi – iкони, мальованi на деревi, блясi або полотнi, в горницi iх аж кiлька десяткiв, у кiотi – й завiски на дверях сукнянi, й дзигарi настiннi, й дзеркала великi та малi в позолочених рамах; висiло там також кiлька портретiв Леонтiя Полуботка та самого господаря, а в свiтлицi, у якiй приймав гостей, – герб роду – пронизане двома стрiлами, серце та хрест над ним.

У найбiльшiй свiтлицi над вiкнами вигравали лiпнi конi й висiла зброя та крила орлiв, упольованих самим полковником, в нiй стояла кахельна пiч (на кахлях павичi, якi щось клюють, конi, татари, жiнка з голубом, медвiдь з вуликом, гармати, всiлякi чудовиська, я любив роздивлятися тi кахлi); в свiтлицi стояли великий липовий стiл, стiльцi з вузькими рiзьбленими спинками, окована срiбними штабами скриня та маленький горiховий столик, за яким любив посидiти в самотинi полковник. Полковi папери вiн розглядав за круглим липовим столом, за горiховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшиткiв, якi тримав у скринi.

Тодi на його обличчi, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрiйлива, а прониклива. У полковника були особливi очi, в них свiтився ясний, одначе суворий вогник, а над очима – круто, вгору – зломленi брови; нiс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що е вольовi обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, нiби рiзане рiзцем, смагляве, чепурне. Особливоi чепурностi додавали охайно пiдголенi вуса та чуб, густий, тугою хвилею, пiдстрижений не по-козацькому, а як стрижуться деякi iноземцi. Отак i сидiв вiн, великий, важкий, розстiбнувши зеленого кунтуша, i або дивився в зшиток, або невiдь куди, за вiкно. Отакi великi тiлом люди здебiльшого дуже неквапливi, несуетнi й таять на мислi таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитуе з паперiв свiй родовiд або ж веде записи майнових справ, i був вельми здивований, коли випадково довiдався, що то зшитки з вiршами, власними й чужими, з тих, якi йому сподобалися, а також «Кроничка» – хронiка подiй, яку вiв власноручно. Про власнi вiршi не говорив нiкому, нiкому iх не читав. Родоводу ж вiн не вiв, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах рокiв; по тих буревiях, якi крутило на Украiнi, присипало не лише окремi роди, а й полки, цiлi краi. Корiння славетних украiнських родiв рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, вiття i листя спалювали. Я сам гортав мiськi книги, то в тiй, то в iншiй спливало лицарське, козацьке iм'я Полуботкiв. Так у актовiй книзi за 1619 рiк лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своеi вiри, отримав вiд чернiгiвського воеводи Салтикова дозвiл ловити в озерi рибу та бити в пущi звiра – «свободи на двадцять лiт», а в актi за 1637 рiк записано, що той же Ярема, райця чернiгiвський, «продав частину свого шлика на рiчцi Стрижень пiд Чернiговом Тишку Климовичу». З тих же книг довiдуемось, що в 1668 роцi проживав у Чернiговi Левон Артемович Полуботок i що Полуботки володiли сiльцем Полуботками пiд Чернiговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодiшнiх Полуботкiв зацiлiв по Хмельниччинi, хто погинув – се невiдомо. В тi лихолiтнi роки тисячi й тисячi козацьких голiв падали в ковилу та пирii, якими поросли украiнськi поля. Пронизанi з усiх чотирьох сторiн колючими вiтрами, украiнськi степи стали мiсцем бойовищ численних ворожих армiй, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось украiнського отамана чи отаманця, обiцяючи утвердити його гетьманом на цiй землi, а украiнський нарiд зробити вiльним та щасливим.

Насправдi ж усiх тих лиховiсних зайд надили лише важкi украiнськi чорноземи, iм були потрiбнi не украiнськi лицарi, а украiнськi раби, й вони без кiнця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скiльки облесних слiв злетiло з чужих вуст, скiльки складено обiцянок пiд хрестами грецьким i римським, гай-гай – все то обман i пiдступи. Отож, ми тiльки знаемо, що немало Полуботкiв погинуло в кривавих сiчах. Вже за гетьмана Многогрiшного козакував у Чернiгiвському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтiй за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далi уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гiдностi, вiйськовоi вiдваги, Леонтiй змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в пiдозрiливiй головi хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливi пiдступи генерального хорунжого, й коли в 1691 роцi в Польщi було схоплено ченця Соломона, чоловiка нерозгаданого, таемничого, дивного, котрий приiхав до короля з дружнiми листами, буцiмто написаними Мазепою, а насправдi ним самим, Соломоном, в чому й зiзнався на квестii, то вiн сказав, що про цей його пiдступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той пiд тортурами вимовив ще одне iм'я – Павла Полуботка, сина Леонтiя, мовляв, той також вiдав про пiдступ Соломона, я йому вiдкрився. Приступили до Павла Полуботка – чому не доповiв (не донiс) Мазепi? Павло Полуботок вiдказав: донос – не мое ремесло, одначе з Михайлового патякання таемниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, пiдтвердив Апостол, я сам оповiстив Мазепу. Одначе оповiстив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одiбрати в батька та сина Полуботкiв уряди, маетностi, нагороди та пустити обох в свiт голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне – сатанинське, потворне, друге – благородне, чисте, ясне. Яке воно в тiеi чи тiеi людини, вона може довести. Павло Полуботок довiв це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо – не старшинi, не Мазепi, а всiм чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебiльшого були безславнi, одначе не з його, Полуботка, вини. Двiчi ходив на Крим з улюбленцем царицi Софii, ii коханцем Голiциним, горiли перед ними пiдпаленi татарами степи, падали вiд спраги i втоми конi та люди, i тiльки завдяки вiдвазi козакiв та iхньому вмiнню вiйсько не було погромлене до кiнця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвiнкими лядськими сигiзмундiвками, з палашами шведiв, терпiв голод i холод, не нарiкав на долю, й врештi недовiрливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивiялася колишня недовiра й осуга, i вiн призначив на мiсце померлого чернiгiвського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтiя на той час уже не було на свiтi, вiн скiнчив життя в бiдностi та неславi. Його син тодi вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не вiдкривши своiх замiрiв нiкому, перейшов на сторону Карла, в Глуховi зiбралася на раду старшина, а також виборнi вiд полкiв; маючи себе людьми вольними, деякi козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотiв на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: «…з нього може статися другий Мазепа». Чому так подумав – невiдомо, тому, що чернiгiвський, полковник не вклонявся низько царевi, не злизував порох з його брудних ботфортiв, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрiстю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вiк ходити в услузi чужоземцевi?

За велiнням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловiка невисоких помислiв, сумирного, супокiрного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибi й на тому. Щоправда, й Полуботка тодi цар вiд себе не вiдштовхнув, вiн улещав усiх, хто мiг бути корисний йому в боротьбi з Карлом, якого боявся панiчно. Цар видав унiверсали, у яких писав, що вiн завжди любив украiнський народ, а проклятий Мазепа, наперекiр йому, запроваджував по Украiнi панщину, хотiв перевести в панщинникiв усiх украiнцiв; Петро обiцяв козакам усiлякi пiльги та добра, обiцяв i клявся всiма святими берегти украiнськi давнини, поважати козацькi закони та звичаi, вовiки вiчнi оберiгати iхнi вольностi. Все це – до Полтавськоi баталii. По тому в царевi одразу наступила одмiна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обiцянi пiльги та вольностi, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Украiна, отримав загогулисту дулю.

У тiй вiдмовi, зокрема, було зазначено, що нi в якому випадку не слiд вiдновлювати поруйнованi двори в мiстi Чернiговi – цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився вiн також на те, щоб у походах украiнськими козаками командували украiнськi старшини, хоч гетьман писав, що росiйськi генерали украiнського строю не знають, мови украiнськоi не розумiють, здебiльшого вiддають неправильнi велiння; не вiддав Петро й «позичених» в украiнцiв для вiйни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далi зовсiм вiдмiнив виборнiсть старшини, посилав козакiв у найтяжчi битви та на найважчi роботи, аби вигубити козацький рiд.

Зрослий у краiнi, де нiхто, навiть першi бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався «нижайшими рабами», Івашками та Петрушками, де увесь у сукупностi народ був рабом, звик коритися царевi, боярам, навiть сiльським старостам, вiн не мiг спокiйно чути таких слiв, як «вольность» та «свобода»; щодалi вiдносив його вiд грiзноi Полтави плин часу та забувався страх, бiльшою ставала його нелюбов до Украiни з ii хоч i невеликими вольностями. В днi военних баталiй зi шведами на Украiнi цар побачив Киiв, прадавня украiнська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, вiн уже тодi поклав собi зробити все для занепаду цього мiста, яке вiчно буде нагадувати всiм слов'янським мешканцям iмперii, звiдки пiшли справжнi русичi, хто принiс у Рязань, Москву, Твер свiтло розуму та вчення, зберiг його та розвинув, й вирiшив утвердити всупереч цьому мiсту iнше, свое, не шкодуючи коштiв та людських життiв. Найлiпше зводити його на кiстках тих-таки украiнцiв.

Треба було зробити все, щоб украiнцi забули, хто вони, що виросли «в краi», «украiнi», тобто метрополii, що Русь була тiльки Украiна, Мала Росiя, знову ж таки – метрополiя, як Мала Грецiя, Малий Рим, а Велика Росiя – все iнше, всi iншi землi – тиверцi, кривичi, i навiть чудь i меря, що тодi, як слово «Украiна» вже лунало широко, Московii i в поминi ще не було. Водночас украiнцям було заборонено торувати далi своi давнi торговi шляхи в Сiлезiю та Балтику, зокрема в Данциг та Кенiгсберг, велено везти товари в Москву та Пiтер, де за них давали половинну цiну, вийшов указ, який забороняв украiнським купцям торгувати з запорожцями, а також iздити до Чорного моря по сiль та рибу. Украiна, неначе хворий чоловiк, хирiла на очах. Попереду в неi були повний занепад, убогiсть, рабське нидiння.

До всього цього я поволi дiйшов своiм розумом пiзнiше, зiставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте вiд iнших i вiд Полуботка також. А тодi мав царя за провiсника Бога й молився за його здоров'я.

Полковнику на той час сповнилося п'ятдесят сiм рокiв, був вiн ще мiцний, у розповнi сили, великий, але не важкий, плечистий i дужий. Роки, як це здебiльшого бувае, не скували душу надмiрною обережнiстю, страхом втратити те, що мае, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе вiн дбав, не лише власними клопотами сушив голову.

У особистому життi на той час спiзнав i доброго й злого. Рiк тому вiдiйшла в iншi свiти дружина полковника Єфимiя Стратилатiвна, й цiеi весни вiн одружився вдруге на вдовi бунчукового товариша Яворського Ганнi Романiвнi. Їй тодi було рокiв пiд сорок, i вона здавалася менi старою жiнкою. Про покiйницю Єфимiю розповiдали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романiвна, навпаки, добра й лагiдна, й тиха, як тепле лiто. Вийде з шитвом на ганок, усмiхнеться нiяково, сяде й слухае щебiт пташок (а може, й не слухае) i пiде так само непомiтно. Вона любила мене як сина, жалiла за сирiтство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пирiжок з капустою, то пундика, а я соромився.

Давно поодружувалися полковниковi сини – Андрiй та Якiв, вони жили при батьковi, одначе Андрiй часто вiдлучався в село Михайлiвку бiля Гадяча, яке батько обiцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому вiд Чернiгова селi, там стояв великий двiр з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра i, якщо вдавалося, вiд'iздив туди на вiдпочинок.

Полуботок не дав синам значних маетностей, не дав великих посагiв i двом старшим дочкам, якi повиходили замiж за людей незначних, маломаетних, покiйна дружина докоряла за це Полуботковi, та й iншi люди подейкували про полковникову скупiсть, довгий час так думав i я. І вже значно пiзнiше перемiнив свою думку. Хоч i третiй, Оленцi, яка незабаром вiддасться за сина лубенського полковника Андрiя Марковича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасы Маркiвна виклопотала двое сiл в гетьмана своему мазунцевi Якову.

Гетьманша хотiла порiднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося iй, далеко наперед. Тiеi весни пан полковник звершив кiлька вигiдних для себе купiвель, придбав угiддя в селах Грунь, Оболонне, Довжик, Губичi, а також у мiстечку Любеч. І в Довжику, i в Губичах, i в Трунi, i в Оболонньому статкував давно, тi села були данi йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самi по собi з своiми пiдсусiдками, котрi справляли козакiв на вiйну, селяни самi по собi, вони платили осенщину – чинш, залежно вiд свого статку: вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв на рiк. Звичайно, полковник, як i всi iншi старшини, хотiв мати якомога бiльше землi. Двiстi дворiв Оболоння платили сто двадцять шiсть карбованцiв тридцять п'ять копiйок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованцi. Одначе рiк тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вiсiмдесят карбованцiв, чималий шмат поля й заселив його пiдсусiдками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угiдь, i торгував ii Полуботок запекло, а Бовтрик не вiддавав, i двiчi посилав пан полковник копачiв «закопати ниву» Бовтрика – обкопати канавою, а той копачiв проганяв, i врештi поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрiевська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собi до полковника, а позаду бiг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землi, а вiн збираеться женитися, хто за нього, безземельного, пiде; старий же одгризався, одмахувався й казав: «Державець мае право». А син вiдказував крiзь сльози: «Пiсля того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем».

Все це я бачив на власнi очi, чув на власнi вуха, бо стояв серед покосiв на Полуботковому сiнокосi. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приiхали до Чернiгова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свiй клопiт – видивлятися у вiкно, коли на подвiр'я вибiжать Уляся з Оленкою, та приеднатися до них. Я сподiвався, що полковник i далi не завдаватиме менi нiякоi служби, але вiн, на мiй подив i розчарування, вже другого дня по приiздi сказав:

– Пора й тобi, Іване, сукать дратву.

Я здивувався.

– Ви хочете оддати мене в чоботарi?

Полуботок осмiхнувся.

– Це така примовка. Шевського дiла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярii, потримай у руках книги шнуровii та прибутковi, подивися на життя, а небавом сядеш за стiл з вiйськовими канцеляристами. А ще мiй домашнiй пiдписар занедужав, поiдеш зi мною в Полуботки.

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помiтив i хотiв одшити мене од Улясi чи й справдi вирiшив сповнити дану моему батьковi обiцянку.

Наступного дня ми поiхали на сiнокiс. Вiд Чернiгова до Полуботкiв – двi чи три верстви, ми приколотили верхи, зупинилися пiд вiльхами над Стрижнем. Свiтило сонце, дикi голуби купалися в його променях, туркотiли у вiльхах, луг зеленiв, надив очi жовтизною квiтiв, скошенi трави пахли водянисто-п'янко, накликали спомини оддалеку-далеку, десь iз дитинства. Одинадцять косарiв махали косами, й змигувало на косах промiння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворiтнi покоси з сонячного промiння.

Полковник узяв косу й повiв косарiв, ручку брав широку, покiс бунтувався в пояс. Двi широкi дороги лишалися за полковником, здавалося, то проiхав вiз, а не людина вдавила стерню чобiтьми, бiлiла сорочка на широкiй спинi, пiд кiнець другоi ручки на нiй «сiв орел» – проступила пляма вiд поту, темнiла мiцна засмагла шия й свистiла коса, стинаючи трави пiд самий корiнь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силi, впевненостi, подумав, що нiколи не змiг би нi косити так (я справдi взяв косу, за першим же помахом загнав ii носком у купину й, хоч далi тримав ii як треба, одначе ручку брав вузеньку-вузеньку й лишав за собою гриву в двi четвертi), нi господарювати, нi владарювати. Немае в мене нi хисту до того, нi духу, нi прагнення. Але ж я такий самий чоловiк, з такоi самоi плотi й кровi? Де все те береться в одних i чомусь його немае в iнших? Вони самi не хочуть того, чи не вмiють, не можуть примусити себе наказувати iншим людям розпоряджатися iхнiми долями? А може, i тим не дане таке право, може, вони одбирають його в iнших та ще й упевнюють себе, що так i повинно бути?

Поки так розмiрковував, помiж косарiв сталося замiшання. Старий Тимошенко, котрий чипiв бiля воза, знову пiдчовгав до полковника:

– То що даете за моi грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто мае право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку – тiльки Бог), а чи з якогось iншого боку побачилася менi кривда, яка чинилася перед моiми очима, – Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а вiн же, мабуть, вже кохае якусь дiвчину, – я раптом ступив наперед i голосно сказав:

– Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, вiн п'яний. Та й просто не можна, не по правдi це.

Полуботок подивився на мене, i менi назавжди запам'ятався той вогнисто-чорний погляд, важкий i гострий, як помах коси, вiн пiдтяв мене, але я не впав, хоч щось i похитнулося в менi.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

– Веди його, Терешку, додому, – сказав полковник. І син узяв батька пiд руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, i той погляд був менi вiддякою.

Мабуть, я зiпсував Полуботку той день, день закосин, вiн не випив з косарями, а лише наказав вийняти з торокiв пляшки з горiлкою i закуску та покласти все те на покiс. І не грали в коси косарi, й не пiдiйшли гребцi – жiнки в бiлих намiтках, всi вони сподiвалися веселого свята, а я зiпсував його.

Ми переiхали через село – невеличке сiльце на двi вулицi та два завулки, хат на тридцять-сорок, роздiлене навпiл рiчечкою, яку люди називають Ровом, виiхали на горб, i Полуботок оглядав жита, своi жита, не добрi й не поганi, такi собi, але вже рославi. В житах пiдпадьомкав перепел, Полуботкiв перепел, полковник дивився на жито без радостi, либонь, я таки добре пригiрчив йому душу, а може, вiн думав про щось зовсiм iнше.

За вечерею Полуботок розповiв про пригоду на сiнокосi, i Якiв сказав, що то недобре втручатися в чужi справи, але раптом пiдхопилася Уляся й заступилася за мене:

– Іван знае, де правда, а де ошуканство…

Полковник кашлянув, а Якiв знизав плечима:

– Звiдки вiн знае?

– Душа в нього така, правдива.

Я пiк ракiв, але щось танцювало в моему серцi.

Вже гадав, що Полуботок не вiзьме мене в наступнi поiздки, але через три днi вiн знову звелiв сiдлати буланого коника. Пiзнiше переконався, що за всiлякий дрiбний непослух, кабишi, сказане наперекiр полковник зла не тримае. Наступного дня розмовляе, мовби нiчого й не сталося, й навiть не знаеш, насправжки забув усе чи дотримуеться такого штибу. А з приводу Тимошенка i його грунтiв сказав аж через два тижнi: «Роз'ятрив ти мене таки, не в свое вклюнувся… Одначе – люби, Боже, правду. Не гнiваюся я на тебе, хоч давно кортiла менi та земля».

З нами мав iхати Охрiм, який пильнував при полковнику його особистоi канцелярii, вiв книгу пожиткiв, але вiн хворiв i далi, й ту книгу довелося вести менi.

Ми iздили до мiста Любеча, де в пана полковника були чи не найбiльшi сiножатi. У полковника був двiр i дiм з свiтлицею бiля ринку та П'ятницькоi школи, однiею стороною двiр виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив вiн до того двору великий сад i город попiд мiським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечiрньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Днiпро, на далеке, нинi польське зарiччя, на рiчки й зарiчки, на луки, безкiнечнi зеленi луки з дитинно синiми очима озерець, тим лукам не було кiнця-краю, i не було кiнця-краю моiм думкам. Я вимрiював собi таке мiсце, тихе й чарiвне, хоч мрiя була безглузда, вимрiював собi i Улясi: я бачив ii на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаечка-чубарочка, як дере в болотi онучi деркач i… як калатають нашi серця. Мабуть, то калатало в мене в головi.

Ми прожили в Любечi бiльше тижня, полковник iздив на луки в урочище Псарне i в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад рiчками Свишнею i понад Болгачем, я iздив з ним i записував у книгу пожиткiв, скiльки поставлено стогiв, скiльки накошено копиць; об'iхали Плiохiв, Мамаевський та Клiтнянський лiси, де Полуботок визначив дiлянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам i обмiрював, чи то вiн не довiряв своiм управителям, чи вважав, що вони зроблять гiрше за нього. Приймав вiн i скаржникiв, i тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався i, якщо не вдавалося примирити позивачiв, вiдправляв iх до полкового суду. Найбiльше мене зацiкавила скарга селян Домишлина. Аби об'еднати своi землi в Любечi i бiля нього, Полуботок обмiняв село Домишлин на село Боровичi та слободу Боровицьку, котрими володiв вiйськовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у свiтлицi стояло четверо домишлян, а я читав грамоту вiд посполитих, яку вони привезли: «З гiрким нашим плачем i невтомними слiзьми прибiгаемо до вельможностi вашоi, ускаржуемось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незноснi i невиповiднi несемо долегливостi i утяжiння, так в роботизнах уставичних, як i в податях непомiрних. За попереднiх державцiв платили в рiк по пiвталяра грошей i по пiвосьмачки вiвса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагiв грiшми i по три четверики вiвса. І так робить, що хоче. Особливо, коли всiх нас загоном вишле в Любещину, в свое село Козел, для оранки i сiвби, й працюемо там недiль по шiсть i по сiм без вiдпочинку, i нехай би ми ще самi вiдправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлинi, жiнки i дiти нашi щоденно на панщинi, в дворi пана Полуницького. Але й це ще не все: почав вiн, пан Полуницький, обкладати нас всiлякими поборами: виiхавши на днях в Чернiгiв, наказав своiй панi брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярiв 5, у кого золотих 10. За неплатiння того побору панi посадовила жiнок i дiтей до в'язницi тюремноi i мучить iх не по-християнськи, оточивши крiпкою сторожею i не дозволяючи нам i хлiба iм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маетностями нашими розпоряджаеться пан Полуницький, як своiми, бере з наших отар собi баранiв, якi гладшi, на вибiр, за що й слова йому не кажи. Землi нашi власнi вiдбирае, а ми й гетьманськi унiверсали мали на нашi землi, а вiн, пан Полуницький, iх вiдiбрав, бортi нашi рубае i знищуе. Вся обще громада домишлянська вiд мала до велика».

Я читав це послання, й сльози застилали менi зiр. Крiзь сиву пелену бачив полковника, який стояв бiля вiкна й дивився в сад, менi здалося, що вiн не чуе того, що я читаю, хоч читав я голосно й виразно. А там, де йшлося про ув'язнених жiнок та дiтей, навiть помовчав трохи. Отож читав я картку домишлянцiв з сердечним болем, але трохи й з приемнiстю, адже ранiше цим селом володiв пан полковник i селяни там не знали панщини, а платили невеликий чинш, полковник iх не утискував, не ув'язнював, не одбирав землi. Таких поборiв, як у Домишлинi, либонь, не було бiльше нiде. Отже я дещо «прощав» пану полковнику. А полковник мовчав. І я не знав, що думати про ту його мовчанку. Може, вiн шкодуе за тим, що сам не брав стiльки, як Полуницький, може, розгнiвався й зараз прожене селян?… Я вже пам'ятав, що мовчанка Полуботка не завжди однакова. Бувае, вiн мовчить i про щось думае, а погляд пронизливий i мовби закам'янiлий, але то закам'янiлiсть перед важливим рiшенням, – тодi вiн неначе забувае про тебе, й тобi стае неприемно, тривожно. Або ж мовби й чуе, пройде по кiмнатi, зупиниться й знову думае. Либонь, багато думав впродовж життя, та не все передумав. А то подивиться на тебе, неначе вперше бачить: хто ти й що ти е i чого стоiш тут, i ти чомусь малiеш. Не люблю людей владних, сливе через те, що сам не такий. Владний чоловiк здатний зайняти й чужий куток. Я ж не знайшов i свого, й, може, не знайду нiколи оту свою долю. Може, я нiкчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собi стежечку вузеньку, протоптану в сторонi вiд стежок, вигепаних мiцними чоботиськами. На тих своiх вузеньких стежечках я цар i Бог (у мрiях), i тiльки там менi добре. Одначе полковникову владнiсть терпiв. Почував, що за нею щось стоiть, що то не просто владнiсть, а щось бiльше. І терпiв його зауваження: «Ну чого, Іване, манiжишся, ти ж не дiвка». – «Я не манiжуся… Я такий е». – «Ставай iншим. Гостри зуби. Бо розжують i виплюнуть». – «Не вмiю iншим… i не хочу…» – «Отакоi».

Сам знав, що життя – то сутнiсть жорстока й зла i що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугастi брови, щось там у ньому всерединi борсалося кострубате й болюче, що й вiн не мiг його викинути, i, либонь, через те я примирявся з ним та терпiв. Полуботок викликав повагу. Якусь iншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Вiн викликав повагу як людина розумна, самостiйна. Я також прагнув у життi незалежностi, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опiкувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостiйний.

Але що таке самостiйнiсть? Це певнiсть, що посiв свое, а не чуже мiсце, й саме таке, яке вiдповiдае тобi, твоему призначенню, що вмiеш розпорядитися собою i тим мiсцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаемо власнi клопоти на когось iншого, хто може виправити всi нашi похибки, хто може вiд свого й нашого iменi кермувати, велiти, владарювати, ми ж того не вмiемо, боiмося. Коли ми думаемо про себе, примiряемо все до совiстi, вона бiжить по хiдниках нашоi душi, ми поспiшаемо за нею й бачимо самi негаразди, ми ладнi зупинити ii, ми боiмося посуватися далi, аби не побачити чогось гiршого. З такими думками, таким строем душi багато не здобудеш.

Павло Леонтiйович був з тих людей, котрi не йдуть за порадою до iнших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидiти в його товариствi, вiдчутися спокiйнiше, мiцнiше. Але що стояло за тим полковниковим спокоем, за тiею владнiстю, я ще не знав.

Полуботок повернувся спиною до вiкна, сiв за стiл. Його руки важко темнiли на бiлiм убрусi.

– Вiзьми, Іване, скаргу. А ви, – до селян, – приiздiть на п'ятницю до Чернiгова. – Коли селяни вклонилися й пiшли, мовив менi: – Не маю права розглядати скаргу сам. То бiльше – село колись було моiм.

Я здивувався, що вiн пояснюе менi. Таке було вперше. Менi ледь-ледь затеплiло в грудях. Хоч думав я зовсiм про iнше: коли ми вже поiдемо додому. А що, як не застану Уляну?

А вiн узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.

– Добре пишеш. Випис у тебе хороший, i думка жива. Охрiм старий i ледачий, вестимеш книгу пожиткiв на виiздах. Тiльки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?

Вiн подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене пiдборiддя.

– А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з Тацiтом. Важко тобi буде… Ох i важко.

Я вiдчув, що вiн жалiе мене й зовсiм не гнiваеться на мене. А я ж недавно йому в збитки обстоював Терешка, а тепер домишлян, але ж нi тодi, нi тепер не був на його боцi, принаймнi першого разу, й давкий клубок став менi в горлi, i я затулився прибутковою книгою, удав, що читаю ii, рахую прибутки пана полковника.

Скаргу домишлян у Чернiговi розбирали в п'ятницю в мiському магiстратi. Окрiм полковника, в судi засiдали обозний, писар, обидва осавули, два хорунжi, чернiгiвський вiйт Федiр Лопата – немолодий чоловiк з дрiмучою замшавiлою бородою, вiн вiйтував впродовж багатьох рокiв, а також бурмистр Овсiй Звiр та райцi. Повiдна сторона – тi самi домишлянськi селяни, одвiтна – державець села пан Василь Полуницький, фертовитий чоловiк з хвацькими вусиками, в козлових чоботях з подзвоном. Напочатку вiн вертiвся й дзигорiв, хотiв матися з полковником та суддями за панiбрата, одначе полковник швидко остудив його.

– Коли я отримав у державу вiд пана полковника Домишлин, тодi ж був переданий менi й iнвентар – скiльки з людей повинностi брати, – так одповiв на позов домишлян Полуницький, нахабно дивлячись на суддiв.

Я бачив, як заграли на обличчi Полуботка жовна, але вiн вiдказав спокiйно й тихо, так, що його ледве розчули:

– Неправда. Я такого iнвентаря не давав i дати не мiг. По всiх моiх селах люди платять лише осенщину, вiд двадцяти копiйок до двох карбованцiв, й не платять на жодну копiйку бiльше. І нiхто нiколи в нашiй сторонi таких поборiв не бачив, i на те е унiверсал гетьманський.

Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцiмто там лежить отой «iнвентар», але так його й не показав.

Суд винiс ухвалу: вимишленi паном Полуницьким «побори знищити, з пiдтвердженням, щоби по старих звичаях, як усi колишнi державцi села, так i вiн, п. Полуницький, в одбираннi годового восени од жителiв датку вдовольнявся й не вимишляв нiяких нових поборiв, вiдносився до своiх пiдданих лагiдно, як належить державцю».

Либонь, Полуницький не сподiвався такого рiшення, бо враз поблiд, смикнув себе за вуса й закричав:

– Вони Орлика мазепинського вiншують величними словами…

Пан Полуницький, як сказав вiйт Федiр Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».

Селянин, що стояв попереду iнших, мовив з гiднiстю:

– Ми згадували Орлика не як мазепинського фамiльянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навiть осенщини.

– Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.

– І не сором тобi, – сказав Полуботок i пiдвiвся. На тому скiнчився суд.

Полуницький написав у Пiтер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупi славлять Орлика й плекають надii на його повернення, що тiльки минулого мiсяця Полуботкiв посланець бачився з Орликом бiля Кальмiуса. В те не повiрили в Сенатi навiть найбiльшi незичливцi Украiни. Вiдчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смертi Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському мiстечку Крiстiанштадтi у ветхому будиночку на три кiмнати, там же тулилися його родина i весь його почт. Так швидко сягнути звiдти на Украiну вiн не мiг, i картку Полуницького просто викинули.

Варто сказати, що, на вiдмiну вiд багатьох iнших урядових людей, Полуботок засiдати в судi не любив. Найчастiше, коли йшлося про речi дрiбнi, очевиднi, вiн казав позивачевi та одвiтнику:

«Годiться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».

А бувало й так: «Кладiть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходiть у шинок i випийте мирову».

Вельми часто позивачi слухалися тiеi поради.

Інодi справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськiм позовi прийшло до нього два куми – Яремiй та Ярема, вони випивали в шинку, i Ярема, не певний себе, вiддав Яремiевi на нiч на збереження грошi. Коли ж уранцi, похмелившись, Ярема зажадав своеi калитки, Яремiй мовив: «Вперше чую про неi».

Полуботок довго мовчав, а тодi запитав кумiв:

– Хто звечора платив за горiлку?

Обое вiдказали: Ярема.

– А чого не Яремiй?

– В мене не було грошей.

– А вранцi ви похмелялися?

– Так.

– І хто платив?

– Яремiй.

– І де ж ти взяв грошей?

Яремiй знiтився й опустив голову. Я реготiвся.

– Вiддай грошi й кладiть заруку, – сказав полковник.


* * *

…Сказати правду, справами я тодi переймався не вельми i ледве пам'ятав про них. Жив у тривозi i в солодкiй муцi, либонь, то були найкращi днi мого життя.

…По ставочку пропливае гордовита черiдка лебедiв, по той бiк пiд берегом тужливо перегукуються крiзь дрiмоту китайськi гуси. Може, iм щось болить, а може, iм сниться iхня далека краiна, якоi нiколи не бачили, бо повилуплювалися з пiдсипаних пiд квочки яець тут-таки, над Стрижнем. А менi чомусь нiколи не сниться моя далека дитяча краiна, така хороша та мила, з мамою i затишним куточком у малинi, а сняться всiлякi химерii, небаченi будинки, лiси та рiки. Цiеi ночi приснилася повiнь, тепла весняна повiнь, яка залила велетенськi луки, але залила неглибоко, вона вкрила й мiсточок через рiчечку, а по цей бiк на горбi зiбралося дуже багато людей, чоловiкiв i жiнок, i дiтей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосi, щось там шукав, та так i не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мрiло мiсто… Дивовижне мiсто з високими бiлими будинками, золотоверхими церквами, розкiшними деревами, воно мовби зависло в повiтрi, i всiм нам потрiбно було дiстатися туди, в наше мiсто. Але люди стояли занiмiлi, iх лякав велетенський, у кiлька верст, водяний простiр. І тодi я закачав холошi штанiв i ступив у воду, що сягала трохи вище кiсточок i була як лiтепло.

– Люди добрi, берiть на плечi дiтей i йдiть за мною, – сказав я.

І всi повiрили, жiнки та чоловiки побрали на руки дiтей i ввiйшли в воду, старшенькi дiти чалапали бiля батькiв i смiялися – такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на нiй промiнням, подекуди виднiлися зеленi острiвцi, i люди йшли вiд острiвця до острiвця. Я затримався на одному острiвцевi, аби впевнитись, чи пiшли всi, стояв i перечiкував, аж поки останнi – чоловiк у брилi та жiнка в голубiй намiтцi з хлопчиками на руках – не поминули мене. Ще якийсь час стояв i дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався бiлими чайками, якi лiтали надi мною. А тодi рушив сам. Я так загаявся, що далеко вiдстав, i що дужче поспiшав, то бiльше вiдставав, i вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, вiдвихнувся кудись убiк i вже не бачив нiкого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди менi йти. А потiм натрапив на колюче терня, суцiльну стiну терня, верболозу й колючого грушевого гiлля. Шукав лазу, поруч мене не було нiкого, всi люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до мiста. Я шукав у густому чагарниччю дiрки й не знаходив. І почав непокоiтися, й вирiшив продертись у першому лiпшому мiсцi, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, i вже не мiг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помiтив, що вже сутенiе, в розпачi рвонувся з усiеi сили й завис на тернi. Тодi й пробудився.

І тепер думаю, що означае те терня й оте, що всi люди пiшли, а я залишився. Всi йтимуть, а я залишатимусь?

Бiля моiх нiг повуркуе сiрий кiт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокiй, благодать тут i по всьому свiту. Одначе я знаю, що це не так. Що кожноi митi на будь-кого з нас може звалитися несподiване лихо й зруйнувати все, що будував (у душi чи на землi) стiльки рокiв. Свiт – це величезна страшна невiдомiсть, у якiй ми пролiтаемо, як жучки-свiтляки в пiтьмi ночi, добре, якщо пролiтаемо, а не летимо на вогонь, який хтось пiдпалив зумисне. Так, ми свiтлячки, тiльки знаемо, чим усе кiнчаеться для нас, але для чого летимо й куди, того не вiдаемо, як не знаемо, не вiдаемо, як треба в свiтi жити. Ми – листя на древi всесвiту, яке прокльовуеться з бруньок, шумить i облiтае. Кожен листочок рiс по-своему, кожна душа страждала, мрiяла, але що до них свiтовi, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, нi, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, якi ридвани котяться по нiй, все те поробили люди. І не всi вони листочки. Є серед них могутнi дуби, якi тримають на верхiвках небо. Такi як Олександр Македонський, Юлiй Цезар, Арiстотель… І не всi нашi останнi… Петро Могила, Дмитро Туптало i нашi славнi чернiгiвцi – архiепископ Лазар Баранович, архiмандрит Іоаникiй Галятовський, письменники та полемiсти, чиi ноги ступали по цiй землi i чиi голоси чуло склепiння чернiгiвських соборiв. Люди проживають життя не однаково, бо й самi не однаковi. Навiть простi, звичайнi люди. Один увесь вiк пнеться до багатства, досягае його, iнший прогайновуе зiбране батьками… Нi, не в тiм суть, скупив багатство чи прогайнував його. І якi ридвани котяться. Вони будуть все кращi й кращi. А в тому, який сам. Є люди, котрi сплять на голiй лавi, накрившись кожухом, вiн у них один, i можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а е такi, якi сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нiзащо, й ладнi пiти на злочин, аби придбати ще декiлька ковдр (може, вже й непотрiбних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто мае одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, нiж цей за ковдри, а от же… А листочки летять, а карети котяться… Котяться до якогось мiсця.

…З саду через перелаз перестрибуе Уляся, наближаеться до мене. Я так i не навчився розпiзнавати з ii вигляду, чого вiд неi сьогоднi чекати – доброго слова чи клину, ласкавого погляду чи пiдступу.

– Що це ти робиш, Іване? – запитуе Уляся й показуе на патички, якi я заготував на кiлочки для кобзи. – Це що, пакулi, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стiльки кiз?

– Бачу поки що одну.

І тетерiю, чи не образив, чи не втече вiд мене. Вона не втiкае. Чекаю гостроi вiдповiдi, кпину, вже почуваюся на гарячiй пательнi, але Уляся враз сiдае на траву, охоплюе руками колiна й каже:

– Заграй менi, Іване, що-небудь.

Я нiяковiю. Нiбито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворi.Уляся, либонь, розумiе те, й ми вiдступаемо вбiк, пiд горiха.

Я трохи побринькав i вдарив по всiх бунтах, – як здавалося менi, пiд настрiй Улясi й пiд нашу розмову:

Ой пiду я до млина, до млина,
А у млинi новина, новина
Там-то, мамцю, мельник,
Там-то, мамцю, добрий,
Там-то, мамцю, хороший —
Меле гречку без грошей.

– Не мели, Іване, – сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), i втяв у тому ж ладi:

Козак, мамо, гуляе, бряжчать його грошi,
Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.

– Де ти навчився стiльки дурниць? – каже Уляся. Одначе я не здаюся

Як була я маленька,
Колихала мене ненька.
Ой, дуб, дуба, дуба,
Дiвчино моя люба.
А як стала пiдростати,
Стали хлопцi колихати…

Я сподiвався, що Уляся розсердиться, и хотiв, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, i чорна коса впала в траву, й попросила тихо:

– Заграй щось таке до смутку.

Я хотiв заглянути iй в очi, але вона очей не пiдвела. І тодi заспiвав пiсню, яку часто спiвав на самотi, самому собi:

Ой не шуми, луже,
Зелений байраче!
Не плач, не журися,
Молодий козаче!
Ой як не шумiти —
Корiнь вода мие
Як менi не плакать,
Що серденько ние.

Спiвав про себе, виспiвував свою тугу, свое горе, хоч у цiй пiснi не все було, як у мене, одначе туги вiд того не поменшало.

Я дiвчину люблю,
І Бог про те знае,
Карай, Боже, того,
Що нас розлучае…
Ой, умру ж я, мила,
А ти будеш жива,
Чи згадаеш, мила,
Де моя могила
Ой, моя могила
Край синього моря
Хто не зна любовi,
Той не знае горя.

Я так захопився, що навiть забув про Улясю, а коли поглянув на неi, вона пiдвела голову. Здивований, побачив у ii очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка ii забаганка враз виконуеться. А може, розкошi, це ще не щастя? Що ми знаемо про свiт, що ми знаемо самi пре себе? Нiчого.

– Нiколи не думав, що тобi подобаються сумнi мелодii, – стиха мовив я.

– А я сама не знаю, якi мелодii менi подобаються.

– Коли який стрiй душi – пiд нього й мелодiя?

– Скорiше навпаки.

– Музика мусить навертати людину на щось високе, вона наближае ii до Бога.

– Вона спонукае ii до танцю або й до пиятики, – незгiдливо вiдказала Уляся. – Люди потiшають свою плоть.

Здивовано поглянув на дiвчину.

– То зле. За тим забувають про душу.

– Всi говорять про душу, але лелiють, бережуть i люблять тiло.

– Це неправда.

Уляся подивилася на мене глузливо.

– Ти б ходив оце за мною, якби мое обличчя було рябе, ще й нiс кривий? Тiльки не бреши «Краса душi, краса душi», – перекривила мене чи ще когось – Всi торочать про душу, а люблять тiло. Коли краса зiв’яла або ii попсували хвороби чи рани, всi одвертають од тiеi людини вид, яка б добра душа в неi не була. Ось ти Хiба знаеш, яка в мене душа?

– Ясна.

– Ясний мiсяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебiльшого нищ й пiдлi. Я надивилася… Стелються бiля батька, згинаються в три погибелi… А я дивлюся в iхнi очi, а там заздрiсть i ненависть.

– Всi такi?

– Не всi Але багато.

– Я знав iнших людей Якi служать науцi, Боговi Постують.

– І що мають?

– Вони й не хочуть нiчого мати…

– Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нiчого в мирському життi.

– Ти так пiдносиш мирське життя?

– Пiдношу… І люблю. Люблю оцю цар-бороду, оцi мальви, оцi дерева. Люблю убори коштовнi. Люблю хороми… Скiльки казала батьковi, щоб збудував палац, а вiн не хоче. Боiться людськоi заздростi. Хоч чого йому боятися? Якби на мене, я збудувала б палац до хмар. Вони ще дужче заповажали б. Бо дужче боялися б.

Я аж злякався. Не вперше менi чути таке, чимало спудеiв мрiяли, й часто безсоромно, про велич, про багатства та славу, бачили себе у мрiях полковниками, гетьманами, королями… Я ж нiколи не залiтав думкою високо, навiть малим хлопцем не грався у полководцiв та королiв. А тут про щось подiбне казала дiвчина. Я вiдчув у цiй дiвчинi силу, силу, якоi не мав сам, i враз подумав, що все, що було допiру, примарилося менi, така дiвчина нiколи не зрозумiе i не покохае мене. Злякався ще раз, бо зрозумiв, що кохаю вiдчайдушно i прагну кохання.

– Ти, мабуть, думаеш про князя чи графа? – осмiлився запитати.

– Та вже ж дурня не покохаю. – І подивилася на мене пильно-пильно. – А з рiдкого тiста спекла б тверду паляницю.

І враз пiдвелася з трави, круто повернулася на закаблуках i кинула через плече:

– «Тепер же нам три радостi: пiч бичка привела, а бовдур – телушечку, припiчок – ягнушечку, ступа яйце знесла, а макогiн женився».

Я отетерiло дивився на неi, не знав, як тлумачити ii придибенцiю. Мовляв, наплiв ти сiм кiп вовни своiми пiснями i своiми мудруваннями, а сам макогiн макогоном.

За хвилину з вiдчиненого вiкна будинку почулися деренчливi звуки – дiвчата грали на попсованих фарганах.

Наступного дня Уляся попросила, щоб я прогуляв ii в мiстi. Ступала впевнено, аж величаво, несла свою вроду усiм напоказ, i майже всi оглядалися на неi, на ii дорогi намиста, на ii шитий золотом короткий жупанок, на парчеву плахту з ушитими перлами. Аби нiхто не пограбував, позаду йшов козак з пiстолем за поясом, його послав за нами Полуботок. Уляся вже кiлька разiв прогулювалася по Чернiгову з Оленкою та Яковом, але я повiв ii не на широкi майдани та не на Любецьку вулицю, а по своiх затишних куточках, де старi хрести та могили, де капличка з чудодiйною iконою, де сплелися вiттями три дубочки й сховали камiнь, на якому написано: «Живiть, як я жив, i здобудете царство небесне», де з вузенького камiнного шпиля видно всi банi чернiгiвських церков та монастирiв. Уляся видряпувалася зi мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтiв i вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владнiсть i гордовитiсть. І верталася по Любецькiй вулицi вже звичайна дiвчина, й люди не оглядалися на неi, хоч мала на собi дорогi убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулицi й деякi багатi чернiгiвськi мiщанки. Нинi ж було свято – Седмиця Троiцька, й ми зустрiли кiлька таких жiнок та дiвчат.

Вернулися пiзно, у вiкнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрiй Полуботок з сiм'ею, вже вiталося, але великий скляний лiхтар у сiнях чомусь не горiв, там було трое дверей, i ми заблудилися з Улясею й весело смiялися, а потiм раптово зiштовхнулися, i я несамохiть ухопив дiвчину за стан, i вона принишкла, задихала швидко-швидко, i я вiдчув велике хвилювання, губи менi пошерхли, хотiв пригорнути дiвчину й не осмiлився. Менi чомусь здалося, що вона не одiпхнула б мене, i потiм довго на те шкодував.

Седмиця закiнчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глуховi мати якщо й випускала ii за ворота, то лише в каретi, в супроводi охоронних козакiв, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити ii якомога бiльше. Оленка йти не захотiла, Якiв теж.

Я взяв двi корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубкiв та дiвчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бiр, там розкинулися широченнi луки, а по них мiлководнi болота, порослi молодим очеретом та ситнягом. Там i гнiздилася качва.

Дiвчата стояли на сухому, бiля верболозiв, а хлопцi, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то iнший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщiй добирався до берега, де виливав з чобiт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босонiж не можна, попробиваеш ноги на скошеному по льоду очеретi. А в повiтрi шугали качки – крижнi, чирята, шилохвiстки, iнодi зривалися гуси, й десь далi курликали журавлi. Птаства була гибiль, але яець ми зiбрали мало, тiльки двое чи трое парубкiв назбирали по пiвкорзини, весна миналася, бiльшiсть яець були насидженi. Я зiбрав зовсiм мало яець, та й то маленьких, чирячих.

Верталися назад через лiс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею вiдбилися вiд гурту й, аби не заблудитися, пiшли далеким краем лiсу, понад озером. Понад берегом озера стояли старi верби, мили в водi довге вiття, там схлюпувала риба. Десь у гущавинi п'янко виспiвувала сопiлка, либонь, вигравав на нiй пастух. В одному мiсцi рiс дивовижний кущ, я нiколи не бачив подiбних, не знав, як вiн називаеться: гiлки схожi на гiлки крушини, а листочки дрiбнi, як у акацii, й цвiв вiн дивовижним лiлово-рожевим цвiтом. Пишнi суцвiття пiдносилися, неначе свiчi – невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, i ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, вiн трапився саме нам, цвiв для нас, i в цьому вбачав вiщий знак. Добрий знак. Цвiт – це життя, краса, вiн завжди на добро.

Ми зiрвали лише по одному суцвiттю, й зробили це не змовляючись, ми пожалiли кущ, й зглянулися, i одна думка пройняла нас, i один вогонь побiг по наших жилах, це була мить надзвичайноi близькостi, яка еднала. Певен, що не тiльки я вiдчув це, а й Уляся – ii очi були широко вiдкритi, щоки пашiли, й була вона така гарна, аж менi стало страшно. Ну як це я отакий, нiкчемний, можу сподiватися на кохання дiвчини-красунi, тонкоi розумом, щедроi серцем i палкоi вдачею! А щось одразу заперечувало, пiдказувало: а чом би й нi? Ти ж не калiка, маеш хист до спiву, знаеш трохи про свiт…

І раптом сталося щось таке, що й кущ, i лiс, i весь свiт крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетiв. Уляся опекла мою щоку поцiлунком. А далi зiрвалася й побiгла по присипанiй торiшнiм листям стежцi. Довгу мить стояв спантеличений, а тодi засмiявся й побiг за нею. Наздогнав ii вже на краю лiсу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землi я чи на небi, серце менi стукотiло, цiеi митi мiг звершити неймовiрне. Я ладен був обiйняти увесь свiт i роздати всiм людям хоч по краплинi щастя.

Одначе бiля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарiвшись, але дивлячись менi просто в очi своiми чорнющими очима, мовила:

– Пам'ятаеш, ми говорили про поцiлунки. Ти сказав, що поцiлунки е грiшнi i е безгрiшнi – на Великдень. То вважай, що сьогоднi Великдень. Христовi поцiлунки.

І пiшла. А я стояв розгублений i очманiлий, менi хотiлося смiятись i плакати.

Усi наступнi днi жив у свiтi ясному, можна сказати – пiднебесному, мое життя рiшуче одмiнилося, я мрiяв про речi високi, прекраснi й навiть спiвом своiм сягав таких висот, яких не сягав нiколи. До того ж став охайнiше вдягатися, комiр вишитоi сорочки зав'язував кольоровою стрiчкою, шапку одягав так, що мiй темно-русий, трiшки кучерявий чуб виглядав з-пiд неi, i купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанковi, Уляся залилася реготом: «Що це ти, Іване, в ляхи записався?» Жупанок виявився ляським. Я знiтився, але Улясин смiх не образив мене.

Блукав по подвiр'ю i думав: Боже, що ти сотворив зi мною! Як менi тривожно i як гарно, як обнадiйливо-солодко. Ось для чого цей свiт, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогоднi Улясю й вона усмiхнеться менi, а бiльше менi нiчого не треба. Я мовби летiв понад свiтом на невидимих крилах, був по вiнця заповнений коханням, навiть поховальнi дзвони в Онуфрiiвськiй, найближчiй до нас, церквi видзвонювали менi не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се грiх великий, i вiн також на менi. Як i той, що Божi слова «любiть один одного так, як я любив вас» я переiнакшував у серцi на любов до дiвчини.

Плекав мрiю пiти з Улясею в лiс ще раз, сподiвався, що отой чар повториться знову, але за два днi, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, i Уляся всмiхнулася менi тiльки в останню мить, коли пiдбiг до вiконечка з другого боку карети. Усмiхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з мiсця.

Наступного дня Оленка запитала мене:

– Ну як тобi мiй наречений?

Менi чомусь це вельми не сподобалося, адже мовби йшлося про рiч, до якоi вже прицiнилися i яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.

– Наречений? – сказав я. – Хiба вже заручилися?

– Не заручилися… А чого ото ми iздили до Глухова i Якiв приiздив сюди? Чи ти й справдi нi про що не здогадуешся? Всi здогадалися.

– Всi – нехай, тобi це встид.

– Отакоi, – розвела руками Оленка. – Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.

– То й поцiновуй сама.

Я сердився, бо Якiв увесь час зiгноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорiкою.

– Я його ранiше не бачила i боялася, що вiн буде негарний, – вже щиро зiзналася Оленка. І додала радiсно: – А вiн… вродливий i веселий, коли захоче.

– Отож, коли захоче.

– А твоя гетьманiвна…

Я спалахнув, як пороховий гнiт.

– Що ти мелеш…

– Ой-ой-ой… Святий та божий. Вона менi казала…

– Що вона тобi казала?

– Що ти… дурний… Нi, це я так… Сказала, що ти не такий, як усi парубки.

Бачив по Оленцi, що вона граеться i навiть у мислях не мае, щоби Уляна могла насправжки зацiкавитися моею скромною персоною. І менi стало тоскно на душi.

Дуже зрадiв, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу – приспiв час обревiзувати сотнi полку, а також його власнi маетностi.

Поiхало нас трое: я, Борзакiвський i Рубець, й пробули в мандрах аж три тижнi. Тиждень прожили в селi Неданчичi над Убiддю. Полковник виторгував у козачки Євдокii Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих i тридцять монет дрiбноi копiйчаноi лiчби украiнськоi в урочищi Розсудовщина сiножать та лiс з бортним i не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лiсi на хуторi ми й жили, копали копцi та ставили стовпи межовi – кляки. Тодi ще полкова скарбниця не була вiдокремлена вiд скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця – багатшим i полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тiльки ранговi маетностi, а всi iншi лишалися у його володiннi.

Двое неданчичiвських селян та нас трое викопували в урочищi Розсудовщина мiж рiчкою та болотом старi потрухлi стовпцi й ставили новi. Обiдньоi пори селяни поiхали возом до села, а ми розташувалися на галявинцi пiд двома корячкуватими дубками й зварили кулiш з таранею. Селяни видрали гнiздо диких бджiл i половину стiльника залишили нам, отож сьорбали ще й окрiп, заправлений материнкою. Туркотiла десь у лiсi горлиця, повiвав легiт-вiтерець, ми розкошували на галявинi довго. І розповiв я за обiдом почуте в садочку Скоропадського про гетьмана та про Полуботка.

– А що ж, – мовив Борзакiвський, ладненько, ножичком, якого носив на поясi в шкiряному чохлику, краючи на лустi хлiба тоненькими смужками сало. Навiть тут, серед лiсу, вiй був вштивий, охайний. Такий скрiзь. В чернiгiвському «Пiд звiздою», найчистiшого чину шинку, вiн п'е вишуканi угорськi вина, а в чорнiй, неначе дiгтярня, придорожнiй корчмi смердючу, з пригарою горiлку, але й там i там п'е шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь – тому ж корчмаревi – ласку. – Козаки ще тодi, десять лiт тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби iм такого вождя…

– Якого там iм вождя… Їм помиiв добрих та дертi. Череда, вона череда i е, – буркнув Рубець.

– Та що ти таке кажеш, – обурився Борзакiвський. – Скiльки валечних козакiв прославилися пiд Ревелем та пiд Дербентом…

– Еге ж, на чужiй вiйнi. А iхнiх малжонок та дiтей москалi женуть на фортечнi роботи…

– Розсмикали народ, розтягли…

– А я що кажу, – похмуро правив Рубець. – І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скiльки е таких, що ладнi злизувати порох з чужинських чобiт, якби тiльки iх не чiпали. Посхиляли голови – погубленi копiйки на землi шукають, позгинали шиi, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волi, тягнуть до дуба…

– Та ж не всi, не всi, – гарячкував Борзакiвський. Його вродливе продовгувате блiде обличчя розчервонiлося, очi сiяли iскри. – Ще ж недавно, згадай… За Мазепою… Кинув вождь клича…

– Який там вождь i де вiн кинув клича? В себе в подушках? – Рубець цiдив слова крiзь тонкi губи, ледве розтуляючи iх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тiнь. – Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таiв од усiх свiй замисел, клявся царевi в дружбi, от i дотаiвся. Розтягнули цар та Меншиков усе вiйсько гетьманське – п'ять тисяч пiд Ревель, п'ять тисяч у Глухiв… І лишилося з ним врештi-решт п'ять тисяч козакiв, якi нiчого не знали, не вiдали. І коли гетьман вiдкрив iм свiй замiр, порозтуляли з дива роти. І навiть тодi гетьман барився… А цар Петро – картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велiнням, робив з вас панщинникiв. Я, бiлий цар, за вас, за вашi вольностi, а Мазепа хоче одiбрати у козакiв звання козацькi, хоче запровадити вас у рабство. Отако вiн писав. А гетьман твiй – води в рот набрав. Хiба не так? Зацiпило йому. У царя вiйська двiстi тисяч, а шведiв жменька. Та й тi обтiпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав iм гетьман пiдмоги.

– Старий вiн уже був, вельми старий, – скрушно мовив Борзакiвський. – Он Орлик…

– Орлик, сокiл, горобець… І правильно зробили тi козаки, що не пiшли за Мазепою, – раптом пiднiс голос Рубець. – І не пiдуть вони нiколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, i його гострi брови-ножi зiйшлися на перенiссi. Сухе обличчя випромiнювало неприязнь.

Я щось забелькотiв, бо ж не знав, що сказати.

– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такi вуха багато вмiщають. Так дай одвiт – правдиво я кажу чи нi? Що ти думаеш про Мазепу та про царя нашого?

– Цар… вiн вiд Бога. Так нас учили… Вiн нас вiд ворогiв захищае… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тодi був… Анахтему йому в церквi проголосили…

– Тодi ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повiсити на соснi. Про всяк випадок. Стiльки тепер донощикiв розвелося…

– Я не донощик.

На обличчi Рубця – й тiнi усмiху. Воно жорстоке й суворе.

– А хто ж ти такий?

– Не знаю. Нiхто…

– Ну, а коли нiхто… Нащо тобi ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на нiй товсту гiлляку…

– Досить, Василю, не лякай хлопця, – обiзвався Борзакiвський.

– Та який вiн хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, вiн уже стонадцять доносiв написав? Занадився до канцелярii, сидить i слухае. – Й колупнув великим, сливе колiйським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрiзь, ним пiдстругував пера й ним же наштрикував сало.

Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не мiг зрозумiти, жартуе чи погрожуе насправжки недовiрливий i ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що вiн, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.

– Не чiпай ти його, – врештi гримнув Борзакiвський. – Твоi жарти…

– А я не жартую, – похмуро кинув Рубець. – Я бачив, як вiн молиться… Вiн дуже святобливий. Нехай поклянеться на хрестi…

– Та ж ми нiчого не говорили, – обурився Борзакiвський. – Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на конi.

Я здогадався, що Борзакiвський вiдсилае мене, аби поговорити з Рубцем наодинцi.

По тому Рубець бiльше мене не чiпав, а мое серце тануло вiд вдячностi Борзакiвському. Таку вже мав вдачу, комусь та офiрувати себе. Нинi офiрував Борзакiвському, а також Улясi, в чому боявся зiзнатися собi. І носив ii в своему серцi, носив скрiзь i повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всi нашi розмови, всi перемови, позирки, почувався щасливим i нещасним, бо в щастя повiрити не мiг, почувався незмiрно багатим на щось таке, що даеться тiльки окремим людям, i не хотiв забiгати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нiчого, але я й так маю багато. Нi, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвiтного кохання й сподiвався на нього своiм спраглим серцем. Сподiвався не надiючись.


* * *

На Петра i Павла з Глухова приiхав до Чернiгова маршалок двору гетьманського з таемною звiсткою, про яку того ж дня знав увесь хутiр: одразу по закiнченнi успенського посту вiд сина лубенського полковника Якова Марковича (всi казали «Вiд Настi-гетьманшi») прибудуть свати.

Життя на хуторi над Стрижнем, яке плинуло спокiйно та рiвно, заклекотiло, так клекотить тиха рiчечка, коли вкочуеться у вузьке русло. Вiд Петра i Павла до кiнця успенського посту часу – кiт наплакав. Роботи вистачало всiм, навiть мене. Оленка приставила до дiла вертiлася перед мною у все нових та нових уборах i запитувала, якi iй найбiльше личать. А я тямив у тому, як баран у Бiблii. Оленка вертiлася передi мною, й мовби самi сiдали на неi i потiм злiтали люстриновi шнурiвки з золотими та срiбними сiтками, штофнi, полутебеньковi кунтушi, парчевi керсетки. На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, бiло-рожевий, обкладений срiблом i золотим газом з парчевими закладками, золото й срiбло сяяло, й сяяли Оленчинi очi, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неi, вилися довкруж голови, творячи з дiвчини кульбабу.

Але часом i на неi находив якийсь дивний смуток, й тодi вона йшла до мене та тихо просила:

– Заграй менi, Іваночку, чогось журного. Скоро поiду од батенька І вже хiба приiду в гостi. І тебе отакого щирого не побачу.

І грав я iй: «За густими лозоньками бiжить рiчка струечками, плаче дiвка слiзоньками», а далi про те, як «…летить стрiла, та уздовж села, ох, чей-лею, та уздовж села. Та убила стрiла вдовиного сина», а також про те, як каже мати синовi:

Іди ти, сину, мiж чужii люди,
Чи не лучче тобi на чужинi буде?
Тяжко, тяжко менi тебе
З дому одправляти,
А ще тяжче бiля себе
В незгодi держати…

А сам собi спiвав: «Чом дуб не зелений? Лист туча побила. Козак невеселий – лихая година!»

Оленка ж посидить бiля мене, посумуе, а наступного дня прийде весела й скаже:

– Оце, Іване, якби вiтець не вiддавав мене замiж, пiшли б ми з тобою в монастир. Я – у свiй, жiночий, ти – у свiй, чоловiчий. Увечерi здибувалися б бiля перелазу. Молилися вкупi.

На другий день по закiнченнi посту приiхали Якiв з старостами Якiв привiз усiм гостинцiв i знову чарував усiх веселою вдачею, товариськiстю, шанобою до старших. Милувалися ним усi суспiль, навiть я не мiг не визнати, що наречений красний. І дотепний, i поштивий, i меткий. А ще ж на ньому жупан люстриновий, ще ж шапка з срiбною китицею, ще ж шабля в шагреньових надiлках з золотими кiльцями. Майбутньому тестевi найдужче сподобався влучною стрiльбою. Полковник кохався в стрiльбi з лука й влаштував стрiлецькi луковi змагання, й молодий Маркович стрiлив лiпше за всiх козакiв, поступившись тiльки самому полковнику.

Якiв з старостами вiд'iхали з хлiбом-сiллю, а Полуботок поiхав услiд домовлятися про весiлля, про придане та про iншi необхiднi в такiм дiлi речi. Мене з собою не взяв. Я нудив свiтом i не знав, що менi робити. Одначе полковник небавом повернувся, й один з козакiв, якi його супроводжували, тихцем вручив менi цидулу вiд Улясi. В тiй цидулi не було нiчого такого, що б свiдчило про особливу приязнь дiвчини до мене, вона запитувала, що я роблю, чи вивчив якихось нових гарних пiсень, а в кiнцi жартувала, що ii Тур, пес, не забув про мене, скучае по менi, гострить зуби й не дочекаеться, коли я знову стрибну через паркан.

Я заховав листа в шапку й не скидав ii кiлька днiв. Знiмав ii десь у шалинi й читав-перечитував цидулу, шукав у нiй потаемного змiсту, знаходив його й не знаходив, але мене радувало вже одне те, що Уляся не забула про мене. Бродив по луках, полях з единою думкою – про неi.

А осiнь стояла пречудова. Ходила понад дозрiлими гречками невидимою хмаркою, падала згори лебединим пiр'ям, розквiтала на водi бiлими лiлiями. Власне, це ще було пiзне лiто, осiнь вплiталася в нього, як одинока сива волосина в розкiшнi чорнi кучерi.

Виконавши ту чи ту роботу, я, як i ранiше, любив посидiти в товариствi Борзакiвського, Биковського, Рубця та iнших канцеляристiв. Усi канцеляристи, окрiм кiлькох одружених, жили разом, в однiй хатi, що стояла на Могилках помiж обивательськими будинками, вони називали ii куренем. Канцелярiя приймала й вiдправляла всю кореспонденцiю, вiдала пiдкоморними, судовими справами, а наглядав за всiм старший канцелярист, який мав за те хутiр на ранг. Канцеляристи – люди освiченi, майже всi вивчали науки в колегiях, деякi навiть за кордоном, але й вiйськовi також, любили поширмувати в садочку за хатою на шаблях, поборотися, поборюкатися, але не менше любили поширмувати словами з наук фiлософських, камерних та вiйськових. О, ту вiйськову науку, вичитану з книг, вони знали лiпше за будь-якого полковника, який доскочив свого чину шаблею. Невдовзi я вже знав, що всi канцеляристи рiвнi мiж собою, одначе не однаковi всiм доручають справи. Є доручення, котрi не вносяться до полкового журналу, iх виконують тiльки вельми довiренi особи, такi як Борзакiвський або той-таки Рубець. Можливо, те й породжувало в декого з канцеляристiв заздрiсть, одначе невелику, – пильнi справи вимагали пильного сповнення.

На той час я також справляв писарськi та канцелярськi обов'язки й справляв старанно, але тiльки в полковничому домi, й мрiяв стати вiйськовим канцеляристом. Канцелярист – людина залежна, але й вiльна у вирiшеннi справ, та я й не вельми шукав для себе повноi вiльностi, бо здогадався, що ii немае в свiтi. Велике благо зростити в собi квiтку свободи; поливати ii, одначе найчастiше трапляеться так, що або хробак починае гризти ту квiтку, або настае посуха, або хтось лине окропу й спече ii вмить. Гартуеш свiй дух, гартуеш, а далi один прикрий випадок кине тебе до прiрви, й починаеш мучитись, нарiкати на самого себе, чому не був мудрiшим, чому не послухався розумних людей, чому не втишив гордiсть свою. Всi людськi справи марнотнi, але й без них важко, кожна людина повинна знайти свое мiсце, свою роботу, з якоi iсти хлiб, я ж i досi не знав, до якого берега приплисти. Яка ти людина – це вирiшуе Бог, а як тобi жити в свiтi – ти сам. Я ще не вирiшив цього для себе, можливо, й служба канцеляриста сподобалася менi з споглядання роботи Борзакiвського, Рубця та iнших, але вона засвiтилася менi в пiтьмi життя маленькою свiчечкою й повела далi. Бо ж служба канцеляриста – крок до якогось уряду, крок до Улясi, за недовченого академiста гетьман свою дочку не вiддасть… Не вiддасть вiн, звичайно, й за довченого, i не пiде за мене зроду-вiку Уляна, але ж… хоч помрiяти про це можу!

…Хороше було посидiти вечiрньоi пори в куренi канцеляристiв, послухати мудроi розмови, суперечок, схожих на академiчнi диспути, чи й звичайних теревенiв – про дiвок та молодиць, застрашливих оповiдей про вiдьом, упирiв, вовкулакiв. Але ще бiльшого щастя й честi випадало менi iнодi послухати розмов у свiтлицi пана полковника. Надто коли сходилися туди вченi мужi мiста, здебiльшого ченцi.

Малим колегiантом, чи, як казали у мiстi, по-старому, по-давньому, семiнаристом, я й гадки не мав, що в нашому мiстi стiльки вченого люду, що воно славне по далеких далекостях не тiльки церковними казаннями, проповiдями чесних чернiгiвських ченцiв, а й «Четьями мiнеями», рiздвяними та всiлякими iншими вiршами, фiлософськими трактатами, видрукуваними в друкарнi Троiцького Іллiнського монастиря. Колись менi було просто байдуже, де ця чи та книжка видрукувана i хто ii написав, i тут, i в Киевi я чув iмена вчених достойникiв Кирила Транквiлiона Ставровецького, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Іоаникiя Галятовського, Дмитра Туптала, Івана Максимовича, я читав «Перло многоцiнне» i «Руно орошенне», сам вчився вiршувати за тими зразками, хоч великого потягу до вiршування не мав, вiршi писав здебiльшого на уроках, а вчили нас пiiтики латиною, й здавалися менi всi тi мужi далекими, майже захмарними небожителями. А виявляеться, вони ходили по тих самих вулицях, по яких ходив я, сидiли на тих самих каменях, на якi iнодi сiдав я, й не тiльки жили та ходили, а живуть i ходять донинi й мають за честь навiдувати пана полковника, у зшитках якого е чимало вiршiв, списаних зi зшиткiв iнших авторiв, а також власних. Щоправда, сам Полуботок власних вiршiв нiколи не читав (можливо, вiн i писав iх лише за молодостi), але залюбки слухав пiiтiв, якi приходили до нього в гостину.

Поважнi ченцi, попивши узвару та поiвши гречаних млинцiв з кав'яром, читали вiршi про Бога-Вiтця та Бога-Сина, оповiдали по-латинi, по-польському чи й по-нашому про муки Богородицi, славили апостолiв та святих отцiв церкви, сперечалися з приводу трудiв Туптала «Руна орошенного» та «Четьiв мiнеiв»; про працi землякiв наших, украiнцiв Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, висловлювалися обережно, делiкатно – надто на високих схiдцях сидять, бачать звiдти далеко, можуть дiстати й тут. Я слухав благоговiйно, мое серце сповнялося священним щемом, одначе, на мiй подив, на другий день майже нiчого з того не мiг пригадати. А от про вибрики зухвалого Купiдона, який метае стрiли в дiвочi та парубочi серця, може помилково або й задля розваги вцiлити в серце одруженого козака, а то й попа – те пам'ятав. Змiстом всi тi вiршi здебiльшого були повчальнi, лише вряди-годи прорветься насмiх, i тiльки двое з гостей одважувалися читати такi вiршi – один був колишнiм канцеляристом, а нинi бунчуковим товаришем, другий професором колегii. Ченцi на вiршi про Купiдона хмурилися, Полуботок ледь-ледь усмiхався.

Вiршi на тих посиденьках читали вряди-годи, значно частiше точилися вченi диспути чи просто розмови про давнiй свiт, про розум i дурiсть, про чужинськi землi, у яких хтось iз присутнiх колись побував, звичаi тих народiв, – полковнику у час шведчини за царським указом довелося помандрувати з помiчним козацьким вiйськом у Польщi та Саксонii, – про царiв Кiра та Мiда. Персону росiйського царя обминали, а от про нововведення, про iноземцiв при царському дворi, про науковi потуги тамтешнiх вчених мужiв мовлено немало, бо, знову ж таки, чималу вагу в усьому тому мала персона Стефана Яворського, нинiшнього блюстителя патрiаршого престолу, а перше киево-чернiгiвського вченого фiлософа та поета. Нинi туди поiхав iнший, вже киiвський, але знаний багатьма присутнiми, ритор та поет, богослов Феофан Прокопович. Цi спасеннi для моiх вух бесiди здебiльшого провадилися не в будинку, а в наметi, який стояв у саду, або гостi всiдалися просто неба, пiд яблунею на великому турецькому килимi.

Поважнi пiiти читали про кабишi Купiдона, й були в тих вiршах зради, сльози, смертi з туги по милому чи по милiй, одначе я бачив, що Купiдон не вразив жодного читальника тих вiршiв, можливо, й жодного разу в життi. Пiiти розповiдали про кохання без вогню i без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повiрити, що серце когось iз них пронизала стрiла Купiдона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всi вони благословляли любов i не знали про те, що нею можна жити i в хвилi проклинати ii. Вони славили ii як Божий дарунок i не вiдали, що вона бувае диявольським насланням i спопеляе всю людину, ii тiло й душу, робить з неi раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нинi я. Вона бувае грубою, як колода, й зiтканою з прозорого срiбного павутиння, але невiдомо, коли вона лiпша, i все ж вона – найбiльше щастя свiту, хоч i найбiльша його мука.

…День вiд дня лiлiй на плесах ставало менше, а пiр'я з пiдхмар'я падало бiльше. Почалися дощi, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та вiршами перенесли до свiтлицi, а вiдтак вони скiнчилися зовсiм: з пiвнiчноi столицi вiд царя впало велiння чернiгiвському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похiд, вести передню партiю козакiв. Вслiд за нею пiдуть ще двi партii. На чолi другоi партii стати моему батьку, третьоi – лубенському полковнику Андрiю Марковичу. Заголосили по мiстах та по селах жiнки, похилили голови козаки; пiдсусiдки, якi мають спорядити козакiв у похiд, а деякi i йти з ними, заклопоталися провiантом, кiньми, саньми, зброею. В Чернiговi та Глуховi поспiшали з весiллям. Власне, весiлля мали справляти в Лубнах, у Марковичiв, одначе весiльний поiзд Глухiв обминути не мiг. І що таке вiнчання в Лубнах, а що в гетьманськiй столицi, в соборнiй церквi, з гарматною стрiльбою та феерверками! Для мене ж важило лише те, що i я iхав у тому поiздi. А ще бiльше, що Уляся зустрiла мене з неприхованою радiстю й сказала, не криючись, що чекала на мене. «Я так на тебе чекала, так чекала!» В грудях менi спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моiх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить… Я сказав Улясi, що йду у Ладозький похiд, вона злякалася й почала просити, аби в той похiд не йшов. Але я вiдказав, що така воля мого батька i йти маю з ним, у його партii.

– Ти ж там загинеш, такий… такий… – i не доказала, одвернулася й витерла кулачком очi.

– Пробач менi, Улясю, – сказав тихо. – Не гiдний я тебе. Бiля тебе такi парубки… козаки… звитяжцi. А я…

Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобiтком, аж схопилася луна.

– Та на дiдька вони поздавалися тi звитяжцi, тi хвальки… Менi потрiбен ти… отакий дурний… i хороший.

А я сидiв i не знав, радiти менi чи сердитися, й не знав, за вiщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за вiщо взагалi дiвчата кохають хлопцiв.

Ми освiдчилися одне одному в коханнi, нас пiдштовхнуло до того чуже весiлля, його шал, його безум, його вир, на нас там нiхто не звертав уваги, i ми були на велелюддi на самотi. І я трохи показав себе на тому весiллi, бо, коли потомилися музики, зiграв по черзi на скрипцi, на цимбалах i на бубонi шiсть козачкiв, а потiм ще й на кобзi. Ми бiгали по саду, по покоях, ми мовби подурiли вiд веселощiв i печалi, яка стояла близько-близько, за порогом, але ми жодного разу не поцiлувалися, та я й не прагнув того, бо, мабуть, було б забагато для щастя.

Прикоханi долею, ми рiдко помiчаемо нещастя iнших. Щоправда, то були не нещастя, але двi перчини пригiрчили Оленчине та Яковове весiлля. Перша та, що гетьмановi нездужалося, й вiн ледве дочекався, поки попи повiнчають Якова та Оленку, вiд'iхав у каретi додому. Вiд соборноi церкви до гетьманського дому подати рукою, вся весiльна челядь йшла пiшки. І сталася нам пригода, яка налякала всю бiлу й чорну челядь, потiм дехто вгадував у нiй лихе провiщення молодим. У мiсто, прочувши про весiлля, прибуло чимало всiлякого люду, а також купцiв, а за ними, як то завжди ведеться, старцiв, музик, циганiв. Цигани, тi особливо нахабнi, перепиняють людям дорогу, хапають за поли, ходять поперед вихилясом. Одна така ватага заступила нам вихiд з вулицi на площу, цигани били в бубни, дудiли в дудки й тягли за собою велетенського ведмедя, який ревiв i опирався й не хотiв танцювати. Невiдомо, що зробили йому цигани, кажуть, у таких випадках вони хлюпають йому пiд хвiст скаженоi, може, хлюпнули бiльше, нiж треба, ведмiдь раптом заревiв так, що всiм позакладало вуха, метнувся вбiк i вирвав ретязь з рук низенького мiцного цигана, той упав, ведмiдь переступив через нього, звiвся на заднi лапи й пiшов на нас. Заверещали жiнки та дiвчата, i всi ми подалися назад, але й втiкати було нiкуди – ззаду напирав натовп, який випливав з церкви. Розгубилися всi, тiльки Полуботок не вiдступив, дiстав з пiхов шаблю й виставив ii перед себе. Ведмiдь з ревiнням наближався, а Полуботок стояв незворушно – великий, спокiйний, – шаблею не замахувався, а тримав ii вiстрям наперед. Шабля була велика, широка, майже пряма. Ще мить, i проллеться кров. Звiра чи людини. І раптом звiр зупинився, нагнув голову, – здавалося, вiн нюхав шаблю, ревнув ще двiчi й опустився на переднi лапи. Тепер вiн дивився знизу вгору, його маленькi червонястi очицi горiли жаринами. З розтуленоi пащеки капала слина. Але вперед вiн не йшов, здавалося, ведмiдь просто здивований. І в цю мить налетiли цигани, двое вхопили за ретязь, ще двое почали хлюпати чимось ведмедевi на голову. Вiн крутив нею, i не зрозумiти, зле йому було чи приемно, не виривався. Цигани забили в бубни й потягли його за собою.

Друга прикрiсть також йшла вiд гетьмана. Ми мали вiд'iхати з Глухова в понедiлок, а гетьман наполягав, щоб залишилися до середи. На той день вiн скликав усiх полковникiв i збирався зачитати iм царську грамоту, всi полковники повиннi були розписатися, що чули ii й виконають усi царськi велiння. В грамотi йшлося про постiй нових гусарських полкiв по Украiнi, про збирання на них запасiв та коней з ратуш й найсуворiшим чином заборонялося козакам гетьманщини мати будь-якi стосунки з запорожцями, котрi отаборилися бiля Бендер, не давати туди нi порохового, нi хлiбного перевозiв й перехоплювати всiх людей, котрi йдуть у той бiк або вертаються звiдти. Гетьману клалося в провину, що колишнiй генеральний писар Григорiй Шаргородський повернувся з Бендер вiд Орлика, якого втеклi запорожцi обрали пiсля смертi Мазепи своiм гетьманом, i що вiн тепер сидить в Городищi урядником, i деякi iншi мазепинцi вертаються й проживають тихо по селах та мiстечках. Гетьман вельми налякався, казав, що нiчого не знае про Шаргородського та всiх iнших мазепинцiв, вiдписав царевi, що сповнить усi його велiння, i вiдiслав листа запорозького, написаного у вiдповiдь на гетьманiв, i листи-унiверсали. Той запорозький лист мав розвiяти всi царевi сумнiви. Запорожцi писали: «Вельможний мосце-пане Скоропадський, гетьмане московський. Унiверсал ваш увещевательний пiдписом руки вашоi i двома печатьми, единою вiйськовою, а другою московською, утверджений получили i, по звичаю, на радi вслух всiм вичитали, нiчого нового та корисного для себе не чули, окрiм одна неправда та прелесть московська iзображена, ответствуем: а во-первих, удивляемося, iж ваша милость не встидаеться титулуватися вiйська Запорозького обох бокiв Днiпра гетьманом, коли ж ми вашей милости аж сами собою, анi через послiв наших, анi через письмо войсковое на той уряд не обрiтали, на який ваша милость возведенi зостались пiд мушкетами московськими внутрi города Глухова».

Полуботок знав про царську грамоту, гетьман ще ранiше прочитав йому, а про що вони говорили по тому – невiдомо, полковник вийшов з гетьманськоi свiтлицi хмарний i одразу наказав кульбачити конi. Полуботок пiд царською грамотою свiй пiдпис поставити вiдмовився, й не пiдписалися всi iншi полковники, окрiм гадяцького, прилуцького, полтавського та лубенського.

Через той поспiх не змiг я як слiд попрощатися з Улясею, забiг на кiлька хвилин, i вона розгубилася також, бо ж збиралася подарувати менi освяченого хрестика на дорогу, який би оберiгав мене вiд усiляких напастей. Вiддала його домашньому священику, аби окропив водою з Афона, а той не встиг хрестика повернути. І тодi вона вхопила шматочок червоноi весiльноi стрiчки, котрий подарувала iй Оленка, й дала менi. Обпекла моi вуста поцiлунком (в сiнях уже заскрипiли дверi), i я побiг на вулицю.

Улянин дарунок я пришив до натiльноi сторони сорочки, навпроти серця, й пройшов з ним до далекого Валдаю та назад.

Всю осiнь i половину зими тривали приготування до походу. Заготовляли провiант та овес, шили кожухи, кували конi та заливали салом копита, аби не трiскались на морозi, лагодили сани. Вирушили третього лютого, щоб пройти по замерзлих рiках i добутися навесну, на початок робiт. Йшли трьома партiями по кiлька тисяч козакiв, не рахуючи пiдпомiчникiв та кашоварiв. Першу партiю вiв Павло Полуботок, либонь, по своiх лiтах мiг би лишитися вдома, одначе вважав, що мусить роздiлити з козаками все лихо, а також, що дасть лiпший порядок вiйську, краще вбереже козакiв, нiж хтось iнший. Другу партiю вiв мiй батько, генеральний хорунжий Іван Сулима, третю – лубенський полковник Андрiй Маркович. Я випросився в батька й першу половину дороги йшов з Полуботком, а далi – з батьком.

Недарма кажуть, що лихо ходить у парi зi щастям – випала Якову щаслива картка, заступив батька на полковницькому урядi. Щоправда, лубенська старшина довго ремствувала, не хотiла ставати пiд руку парубiйка, в якого i вус ледве засiявся, навiть написала Скоропадському скаргу на «новохрещеного жида», як поза очi називали пана Андрiя. Одначе Скоропадському затулила долонею рота Анастасiя Маркiвна, а старшинi показав волохатого кулака Андрiй Маркович. Вона вмовкла. Пан Андрiй i на жида не схожий, все в походах та походах, шаблею заслужив повагу й владарював також при допомозi кия та мiцного слова. І господарював не згiрш за будь-якого кревного хлiбороба: воли в нього, як гори, конi гладкi, доброi породи, земля родюча, доглянута.


* * *

Партii йшли на вiдстанi в кiлька верст одна вiд одноi, полковники зносились мiж собою гiнцями. Нiчого пекельнiшого за той похiд не пам'ятаю в своему життi. Морози стояли трiскучi, снiги глибокi, дорiг не було, бралися в снiгах навпрошки, тримаючи напрямку на великi мiста. Другiй, третiй партii було трохи легше… А нам…

Кiлькоро козакiв гнали попереду двi пари волiв у ярмах (конi по таких снiгах пройти не годнi), воли мовби пливли, часом з заметiв виглядали тiльки кiнчики крутих рогiв, далi – воли з саньми впорожнi, за ними – воли з саньми впiвпорожнi – так пробивали дорогу. А вже за ними увесь воловий i кiнний обоз – везли провiант собi та харч худобi, барила з оковитою, реманент до копальних робiт, намети й всiляке iнше начиння. Найдужче пильнували за барилами – горiлкою зiгрiвалися, розтирали примороженi руки та ноги, лiкувалися. Їi везли в глабчастих санях, i полковник особисто розливав куфи в носатки – по кiлькостi козакiв. Один козак вкрав двi куфи горiлки, за той злочин його прикували за руку до перших саней, i вiн брiв у снiгах.

Проте й сам полковник здебiльшого також iшов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потрiскалися, обличчя стемнiло, лущилося, чорнi, з крутим зломом брови порудiли, вигострилися й стали як ножi.

Спали просто на снiгу. Литвинськi села траплялися рiдко, були вони маленькi, по десять-п'ятнадцять хат, навiть старшина не вся втовплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нiчого; овес, сiно коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на вогнi. І вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Зграi вовкiв iшли за нами, й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст – рознесуть, розшматують, по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iнеi, шаблi. А довкола бiла пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв бiлi снiговi змii. На одному такому болотi одразу трое саней пiшли пiд лiд у опар. Козаки почали роз'iжджатися вбоки, й провалилося ще двое саней.

Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав – бо ж на кого пролити його! На полковника Єропкiна, приставленого до нас вiд глухiвського мiнiстра-резидента Протасьева? Так полковник i сам найдовався, як i ми. І iв той самий кулiш. Щоправда, одного разу Єропкiн пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме нагодився Полуботок, однiею рукою стиснув Єропкiна за руку, другою вирвав палицю й кинув ii в кущi.






Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель



Вони довго стояли один проти одного, Єропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi, Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.

Не знаю, як я витримав той похiд – не вмер вiд виснаги, не замерз, не провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкали мене в вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали мое тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. І все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натiльноi сторони сорочки червона весiльна стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ii пальцями. І тодi бачив Улясю такою, як на весiллi. В чорному строi, з червоною стрiчкою довкола голови, з червоною шовковою хусткою на шиi – цi два кольори надзвичайно пасували iй, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд!

З маленьких радощiв пам’ятаю такi: стали у вiдлигу бiля вузенькоi рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато риби й вона гуляе на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзлоi лози запруду й поставили ii в рiчку, й пробили кiлька дiрок та погнали до ополонки дерев’яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ii вичерпували невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася, а далi завмирала. Риба – дрiбна, особливо багато було в’юнiв, гори iх чорнiли на снiгу.

Радощi – маленькi, а лиха величезнi. Дедалi дужче притискав козакiв голод, уже дехто вдавався й до грабункiв по селах, якi вряди-годи траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку пiд берiзками.

Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й навiть вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла. Нашим гаслом було «Марiя», а вiдгук: «Чернiгiв», а на всi тимчасовi обирали назви полкових мiст та мiстечок.

Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв, як тi, що через них ми йшли, я не бачив бiльше нiколи. І в нас на Чернiгiвщинi е бори, е пущi, але не такi… Там ялини, неначе велетенськi шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони в безладдi на землi, як п’янi велети, й скрiзь приладi темнi, болота та рiчки – нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд снiгами спить дорiжка, протоптана влiтку вiд села до села, тепер ii не вiдшукати. Можна вгадати, що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне до гребельки. І знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця без краю. І скоiлося в тiй пущi лихо страшенне – почав помирати мiй батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося, що Полуботок знову надто занiжуе мене («кутае в кожуха»), й зажадав, аби мене доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто на переходi, вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли в лiсi порожню лiтню хижу бiля смолокурнi, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв жаром. Послали гiнцiв за лiкарем – вiн був тiльки один, у Полуботковiй командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори, й курiли по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу, борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на свiжих конях з цидулою до Полуботка, мною пiдписаною, а тим часом вiтець Симеон Грем’ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського та осавула Куця лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором часнику в розведенiй водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та живицею, а вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помирае батько, i страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч i не вiдав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зi мною такий суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв ту думку, а вона з’являлася знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди. Ну що б, здавалося, в тому… Адже знав уже про свiт чимало, бодай iз книг, навiть у Бiблii читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i забув, а воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм’я.


* * *

Мати вже тодi почала хворiти, i я приiхав провiдати ii й просто вiд ii постелi пiшов до хлiва й побачив, як батько, розпашiлий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити батьковi на очi, виiхав до Киева. Ну що б здавалося… Коли те було! На свiтi е бiльшi зради та кривди… А я не мiг пробачити батьковi цю. Інодi починав думати, що, може, це дiймае мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво – вже й не видиво, а спомин про нього – вчепилося до мене. І навiть тут я не мiг забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так…

Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть, у мене батькiв нiс i батьковi очi… Тiльки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Судимi ставало все гiрше, я знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до мене:

– Йому легше?

– Гiрше. – Я спробував розстiбнути дерев’яну застiбку на кожусi бiля горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрiем Грабовецьким, i Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем’ячевського. Той вийшов, витираючи з чола пiт – у хижi було жарко.

– Батюшко, тут вельми делiкатна справа, – мовив Грабовецький. – У пана генерального хорунжого нинiшня жона – друга, перша померла, ви це знаете, отож – дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про свое добро, а то Іван не отримае нiчого. Нова малжонка вимогла в нього заповiт на себе… Вони тримають це в таемницi, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…

– Менi не належить думати про мирське. Скажи сам.

Грабовецький всунувся до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд.

– Слухай, пане Іване, – мовив. – Усi ходимо пiд Богом. Може, видужаеш ти, а може, й нi. Знаеш сам, якi плутанi твоi справи статковi. Склади тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.

– Що ви мене у гроб вганяете. Я не збираюся помирати, – вiдказав батько й повiв на мене червоними очима.

– Дай Боже, – мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

– Ну що?

Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обое зрозумiли – генеральний хорунжий вiдмовився писати тестамент.

– А яка твоя думка про його житейську стезю?

– Не доживе до вечора.

– То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд велетенськими чоботиськами – у них устiлки й по двi вовнянi онучi. Мимохiть поклав руку на рукiв’я шаблi й вiдсмикнув – пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.

– Що, що ще? – прохрипiв хворий. – Лiкас скоро буде?

– Коли буде – не знаю. Хлопцi поiхали. А Йван i всi козаки духовноi просять.

Обличчя хворого пересмикнулося, вiн повернувся обличчям до темноi стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив:

– У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром…

– Для своiх дiтей…

– Іван свое вiзьме. Нехай допинаеться шаблею… А не зумiе – хрестом.

– Не вiзьме… Вже були такi причинки.

– Та що ти мене на той свiт спроваджуеш! Душу з живого виймаеш… Пiдпишу – помру… Вiсть така менi.

Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них привiв у гнiв хорунжого.

– Йди ще ти, – звернувся до мене Берла. – Зайди сам. Без нiкого. Стань на колiна й попроси.

– Не пiду, – вiдказав я. – Не треба менi того добра.

– Дурний ти, – сказав Михайловський.

– Може, й таке, але не пiду, – потвердив рiшуче.

– Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.

Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як i Полуботки. Тiльки Полуботки вивернулися, вибилися знову в маетнi люди, батько ж пiднiмався важко, статкувати не вмiв, та й не велося йому, двiчi вiд моровицi пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно, й уряд той не статковий, уряд – на всiляких посилках, в ньому тiльки назва поважна – «генеральний». Але й це мене тодi мало обходило, був приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина… Про те не подумав. Хоч потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi…

Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський вiдпустив йому грiхи, причастив.

Генеральний хорунжий склепив повiки.

Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили в якомусь селi. Та й не потрiбний вiн уже був. І стояли зморенi, в задубiлих, неначе залiзних, киреях гiнцi, й стояли, схожi на сичiв, старшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з вiття снiг, i вiн падав пластами. Гнулися пiд снiговою вагою вiти, ялини немов поприсiдали, поопускали нижне вiття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що дiяти? Лежить мертвий iхнiй проводир, стоiть, немов закам'янiлий, його син. Кому передати пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля хижi, везти з собою? Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли. І тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка.

Гiнцi поiхали й розповiли полковнику про смертi його швагера та про туск, який стоiть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi, на сiдлi, довго мовчав, вiдтак пiдвiвся, вийшов надвiр i якийсь час крокував туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю:

– Вiзьми каламар та розморозь чорнило.

На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар. Двое пер були затемперованi, i вiн поклав iх на барило, яке стояло неподалiк вiд вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та очi, i писар писав листа крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: «Милий сестринче. З першого листа вiд твоеi мосцi до мене писаного, а й од старшини полковоi принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш такому його милостi припадку спiвчував моiм швагерським серцем, однак тепер з повторною звiсткою довiдуемось, що його милiсть Божими неухронними судьбами своему життю останне прийняв пожекговане, сугубу мою мечаль слiзним моiм оплакую серцем; оскiльки в своему листi вимагаете собi наставления, й насамперед як бути з тiлом преставленого, чи тут похоронити, чи додому провадити, то вiдповiм. Можна б i тут похоронити його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм краi й iменi його нiхто не згадае, а до того i ii милiсть панi хорунжева генеральна з усiм своiм домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось онее обiкласти, щоб у трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ii з тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши добре луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i, спорядивши так, вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому, звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм його милостi, й музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш при командi, оскiльки вiн тут потрiбний на конi iнодi на побудку вдарити на котлах. А коли тiло запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Пановi осавуловi полковому для безпечнiшого з тiлом переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною зброею чоловiк десять, об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи дiйти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскiльки, годуючи iх, велика втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося в червоних золотих, талярах битих, як i в дрiбних, на похiд вiдрахуй золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней i iнших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину полкову, все те при всiх зарееструй, i сам на тiм реестрi руку приклади, так i пiп i вся старшина полкова нехай розпишуться, i один реестр вручи пану Грабовецькому i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi привезти, а другий пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло, вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Украiну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто пiд час розливу. Лист подорожнiй, вiд себе писаний, посилаю, з яким вiдправиш тiло, сам маеш з командою своею при полку дальший путь до означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царськоi величностi вiйська Запорозького полковник чернiгiвський Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721».

Поки писар грiв бiля вогню покляклi пальцi, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був вiн безконечно засмучений, одначе спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрiбно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi та на путь зворотну. Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав:

– Збирай, Грицьку, скарби своi, поiдеш i ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдноi землi. Нехай мати поплаче, нехай жiнка поплаче, нехай Украiна заплаче. Вдома передаси уклiн усiм моiм i вiддаси оцю цидулу. – З тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа. – І пильнуй за меншим Сулимою. Отрок вiн тендiтний, до стуж i тяжкостей незвичний. Приiду – даси одвiт.

Переяславцi вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенськоi сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обiклавши його стружками, смолою iз смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки – бродами та на плотах, й прибули на Вкраiну, коли вже цвiли вишнi. Вони й обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ii привезли ми до нашого дому.

Як я iхав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодноi години не забував, що на мене чекае кохана дiвчина, а отже – щастя. Це – при домовинi!

Як в'iхали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попiдтавала пiд весняним сонцем, – не впала. Впала вже в хатi, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:

– Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся живий, а батька привiз мертвого.

Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени, марний та виснажений.

Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi припаси на новi вiйни. І плакали по Украiнi вдови, й плакали малi дiти, i втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.


* * *

Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не замкненi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий хлопець – свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв навколiшки, молився гаряче, всiею душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим та здоровим, молився за козакiв – молився за добрих людей, моiх побратимiв у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка, – i добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид, – помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за ii – велику, жертовну.

Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то виринав з неi на якийсь час, одного разу, знаходячись при пам'ятi, почув у сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на порозi стала… Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiй спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:

– Улясю!

– Це я, Іване, – сказала Уляся.

Тицялася по комiрчинi мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, своiм дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:

– Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаеш, i ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний…

– Улясю, я не мужнiй… Ти вигадала мене такого, – прошепотiв я…

– Не вигадала… Ти мужнiй серцем… І добрий, i справедливий та нiжний. І я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.

Я злякався.

– Не говори так…

– Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.

Аж тодi обвела поглядом мое нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.

– Я пришлю лiкаря… І принесу чисту постiль…

Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха клопоталася мною дужче, нiж рiдними дiтьми, – Улясю не пустила до мене Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i хворого, можна накликати поговiр.

Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а ii наречений, вона заручиться зi мною по моему одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала iй, а вже по моему одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнаеться, i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка, котра кiлька разiв навiдувала мене.

…І ось я стою на гетьманському подвiр'i у новiй сутностi: не просто парубок, а парубок, чиi мислi та намiри щодо iхньоi дочки вiдомi батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то вiд хвилювання, я ладен дременути на вулицю, але те неможливо: вiд гетьманшi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у недiлю пополуднi.

Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по викладенiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi, i я негнучкими ногами переступив хатнiй порiг. У невеликiй свiтличцi пiд образами, завiшаними дорогими намiтками, обшитими перлами, сидiли гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спиною до одвiрка, але гетьманша вказала рукою на ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна – жiнка рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на неi), гоноровита i владна. Гетьман тiльки покивував головою. Гетьман – вдачi плохоi, лагiдноi, полохливоi, та й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней, що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного, друга – за саньми не менш вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Украiни разом з Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по всiх, навiть дрiбних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нiкого не покривдити, всiх ускаржникiв одсилав до генерального суддi або писаря, коли ж таки доводилось мовити свое вирiшальне слово, послуговувався думкою Анастасii Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив посидiти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомонiти з святими вiтцями, послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi краi, про Афон, про дива та чудернацii свiту.

Анастасiя Маркiвна розпитувала мене про покiйницю матiр та про покiйного вiтця, про нашi маетностi, про Ладозький похiд. Гетьман же втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що вiрю в чуда свiту, ось одне з них – лишився живий, – i що всi вони з Божого помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч свiтло розуму таки мае вливатися в свiтло вiри, але ми волiемо докопуватися до всiх таемниць, що часом грiх, i я заплутаний в тому грiху, бо ж iнодi намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо вiд тих заповiдей все далi й далi, пiдправляемо свiт за власними недоскональностями, а жити треба сумирно й тихо, адже все вiд Бога i в його волi. Бачив: моя вiдповiдь сподобалася гетьмановi, а гетьманша округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справдi був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на моiх плечах, неначе на кiлку. Що вона думала про мене, вiдгадати було неважко: оце така потороча стане чоловiком моеi дочки? Гай-гай!

Я вловив той ii погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав:

– Я зараз виморений i втомлений… І розум мiй утомлений. Я не вмiю ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше, нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах часом можна пройти далi, нiж проiхати по найкращiй дорозi на коневi.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i сказав:

– Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах… Позаглядай у каламар i в надiлки Полуботковоi шаблi. Його наука – золота. На початку зими я iду до Москви. Зi мною iде пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й тее… Заручини ж… – Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. – Справимо тобi заручини. А ти – шануйся… Шануйся, кажу, – чомусь вирiшив скiнчити строгiстю.

На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи пiдбадьорливо.

– Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка, – мовила.

Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасii Маркiвни, кiлька разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.

– Пiвонii потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось я ii…

– Не треба, матiнко…

– Така ти добра! Ось пожди, замаеш свое господарство, побачиш…

Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступае ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний гамiр.

– Пора йти, – сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до господи, а менi додому.




Частина II

Кривавi заручини


Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу виiжджаемо до Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тiльки те, що до пiвнiчноi столицi також iдуть Борзакiвський та Рубець. Цi, хоч i не близькi менi люди, котрi полюбляли й потiшитися надi мною, були менi не малою пiдпорою, радили на добре, витягували мене з моеi самотностi, вiдволiкали вiд думок, що я один на всьому свiтi й не здатен нi захистити себе, нi знайти собi мiсця. Хоч хто знае, чи хоч один з нас може з певнiстю сказати, що мае свое мiсце в свiтi; тим, якi так кажуть, тiльки здаеться, що посiли свое мiсце, а доля в одну мить може потасувати всiх, неначе карти.

Ми виiжджали з Чернiгова чотирма саньми по перших снiгах, правували на Глухiв, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три днi, докупляли припасiв, перековували конi. З Улясею ми посидiли в свiтличцi в присутностi ii прислужницi, й балачка наша увесь час перечiплялася через ту челядницю, окату та вухату, а потiм Уляся вдяглася в жовтий кожушок з соболиною оторочкою, i ми пройшлися по зимовому садочку. Вона була сумна й надзвичайно гарна, така гарна, що менi хотiлося плакати, й думав я про те, що не вартий ii кохання, що доля прикохала мене й прилелiяла, й принесла найбiльший, який даеться людям, дарунок. Я запитав Улясю, що iй привезти з Москви, i вона кумедно наморщила лоба й сказала, щоб привiз щось таке… Ну, не дороге, але чого нiхто не привезе нiкому й не додумаеться такого привезти.

…І ось вже виiжджають з гетьманського двору на пiдрiзах сани, – на дверцятах – гетьманськi знаки: булава i бунчук, бiля саней топчуться вiзники в киреях i синiх жупанах, i заклопотано походжае вподовж обозу господар двору рейментського – сирiч управитель, а сам гетьман у оксамитовiй киреi стоiть на ганковi своеi хати, мружиться проти скупого зимового сонця, а з усiх кiнцiв мiста iдуть i iдуть iншi залубнi i сани, здебiльшого простi, й шикуються за гетьманським обозом. Осторонь гарцюе на застояних конях пiвсотня компанiйцiв – гетьманська охорона. З-за гетьманового плеча виглядають гетьманша i Уляся. Уляся врештi випiрнае з-пiд батьковоi руки i бiжить за ворота, до мене. Гетьманський машталiр Григорiй Заець ледве стримуе ремiнними вiжками огирiв, хвацько заломлена шапка аж падае йому з голови. Оточений бiлою челяддю, гетьман крокуе до саней.

Обоз наш величенький – саней на тридцять – вирушив в седмицю митаря i фарисея санною дорогою на Сопач, Сальне, Севськ. Гетьман iхав у великих критих санях з слюдяними вiконечками, всi решта – у санях вiдкритих, рожнових або глабцях. Окрiм нашого полковника, iхало ще трое полковникiв – лубенський Андрiй Маркович, гадяцький Михайло Милорадович, полтавський Іван Черняк, генеральний писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, кiлька бунчукових товаришiв, а також канцеляристи – писарi та пiдписарi, осавули, челядь. Снiги впали невеликi, рiки промерзли глибоко – дорога не була важкою. Тiльки об'iхали по цiлинi двое сiл, де лютувала вiспа, коней мiняли в Бериловi та Калузi. Сiмсот сорок двi верстви – дев'ять ямiв – подолали за два тижнi.

Звичайно, траплялися дрiбнi пригоди: поламалося кiлька саней, схарапудилися конi, якi везли сани з посудом, й понесли, i перекинули сани в яру, i ввесь скляний посуд потрощився на друзки. Здебiльшого ночували в поштових дворах, але траплялося ночувати i в корчмах еврейських, i в селах, де заставала нiч.

Пiд Москвою чекали два днi, доки пiддячий посольського приказу привiз ярлик на в'iзд i прибула рота караульних драгунiв з сурмачами, якi й iхали поперед нас, i ще одна рота – пiша – йшла позаду. Для гетьмана було вислано шестерик бiлих коней, впряжених у золочену карету, а ще три карети, кожну з яких вiз четверик карих, – для старшини генеральноi. Товпи московитiв стояли обiч дороги й дивилися на нас.

У Москвi розташувалися на трьох дворах: князя Бориса Івановича Прозоровського, думного дяка Артамона Івановича, а також у дяка Тверитiна на Чудовi й заплатили за кватирi медом у липiвниках, воском, вичиненими шкурами, полотном та сукнами. Того ж дня вiд царя було прислано сержанта з барабаном та кiлька солдатiв – караул, за ними приiхали вiтати гетьмана таемний радник Петро Андрiйович Толстой i свiтлiший князь Меншиков. По тому приiздили iншi князi та графи, кожного з них приймали за чином.

По двох днях гетьман та старшина вiддавали вiзит свiтлiшому Меншикову, у його палатах в Нiмецькiй слободi, а ще по одному дневi iх приймав у Кремлi цар. Одягали строi святковi, чiпляли зброю коштовну. Полуботок зодягнув рудо-жовтий, турецькоi парчi кунтуш, пiдперезався набiрним, з камiнням, поясом, на якому висiла шабля з золотим рукiв'ям. Скоропадський, у малиновому кунтушi з золотими гудзиками, пiднявся на Красний ганок i через царськi палати пройшов до Святоспаськоi церкви, старшина зайшла до церкви через iншi врата – з площi; лiтургiю правив архiепископ псковський Феофан Прокопович з синодальними попами, слухали лiтургiю двi години.

Тодi увiйшов до церкви цар… Прокопович, а за ним синодальнi попи спустилися вниз, цiлували царевi руки, гетьмана цар обiйняв i поцiлував у чоло.

Коли гетьман вiд'iздив, – рота взяла «на караул». Я того не бачив, так розповiдали тi, хто був у церквi. Звiсна рiч, не брали мене й до Преображенського, куди старшина iздила в суботу на поклiн до царицi Катерини Олексiiвни.

Царя я вперше побачив наступного дня, у недiлю вранцi, вiн прислав бомбардира зi звiсткою, що його величнiсть зболить вiдвiдати пана гетьмана увечерi. Пополуднi примчав шестериком цугом генерал граф Головкiн, потiм – граф Петро Толстой, а по якомусь часовi – цар.

Високий, рукатий, довгоногий, рум'яний з морозу, вистрибнув з саней, застукотiв чоботиськами по сходах, всi ми клякнули в снiг посеред двору, гетьман стояв без шапки, маленький i сумирний перед рвiйним царем, котрий нагнувся й поцiлував Скоропадського в голову.

У першiй хатi Петра вiтала гетьманша, вiн поцiлував ii, вона вклонилася з достойнiстю й усмiхнулась царевi, що, либонь, сподобалося тому, бо засмiявся; у другiй хатi сiв iсти. Майже одразу наiхали високi царськi чини – генеральний прокурор Ягужинський, генерали Чернишов, Ушаков, двое молодих Наришкiних (Львовичi), також повсiдалися за столом. За другим столом сидiли офiцери та блазнi (я теж сидiв за тим столом), за третiм – бомбардири, денщики.

За другим i третiм столом iли та пили мовчки, за першим розмовляли – про Киiвську Лавру, про Мазепу (ганили i виповiдали всiлякi його недосконалостi та вади вдачi). Граф Апраксiй допитувався, чи то правда, що Мазепа знав кiлька мов, писав вiршi й що його пiснi спiвають на Украiнi й понинi. Гетьман на першi двое запитань вiдповiв ствердно, а на трете – ухильно, мовляв, може, колись i спiвали, а тепер перестали. Цар повiв диспут про Христа, мовляв, Христос був у всьому подiбний нам, мав тi ж тiлеснi недуги, що маемо й ми, тiльки не мав грiхiв. Апраксiй обережно заперечував йому. Всiм нам – i ми про це потiм довго гомонiли – вельми сподобалося, що цар отак просто мався за столом, розмовляв i сперечався, це нагадувало нам нашi давнини, коли гетьмани й полковники не гребували простим людом, челяддю. Сподобалося й те, що цар запросив за стiл гетьманшу, а також дружину Савича, яка приiхала з нами до Москви. Цар випив кiлька келихiв угорського вина, i всi iншi пили багато, потiм нам сказали: цар вельми не любить, коли за столом хто-небудь п'е менше за нього. На прощання цар двiчi обiйняв гетьмана й поiхав. Уже з саней помахав рукою всiм, хто стояв на ганку. Ми всi були вельми вдоволенi й гордi, що цар, князi та генерали складають таку високу честь нашому гетьману, нашим старшинам, а отже, й ми, грiшнi, i увесь наш люд украiнський поважаний царем i може спокiйно жити пiд таким надiйним захистом.

Пригiрчила ту радiсть розповiдь хорунжого Величковського, який уночi приiхав з Вишнього Волочка, де нашi козаки вiдбували канальнi роботи. Вiн сказав, що з тих, хто пiшов на Вишнiй Волочок, далебi, лишилося трохи бiльше половини, всi iншi померли вiд морозiв, хвороб, тяжкоi роботи та безкорм'я. Соромно признатися, але й тi чорнi вiстi не входили глибоко в мене.

Жар любовi перефарбовував усе чорне в червоне та рожеве. Нинi я знаю, що кохання – це мить i, здебiльшого, омана душi, хоч в той же час воно найбiльше, що послано людинi небом, воно пiдносить нас пiд хмари й кидае вдiл, i, вже пом'ятi, з гулями та синцями, покiрно прошкуемо туди, куди призначено йти од народження – до свого останнього дня. Ми кохаемо iнших, але любимо й себе в коханнi (знаемо про те чи нi), й стаемо кращi, хоч i заслiпленi, й прагнемо краси та досконалостi. Нашi молодi мрii несуть нас в порожнiх небесах, але ведуть i на справжнi подвиги (хоч потiм, коли втрачаемо iх, у душi лишаються рани, а ще далi – пустка). Нашi мрii стинаються в двобоi з суворим, сiрим, неначе сукно, важким i глевким, як глина, життям, i золото облiтае з них. І все нижче та нижче ми лiтаемо в снах та мрiях. Усе убогiшими стають самi мрii, вже вони не про подвиги в iм'я любовi, а про мiдний грiш i упруг землi, про теплу черiнь та гарячу кулешу. Одначе все, що звершуемо за молодостi, – в iм'я любовi, все, на що змiг подвигнутися я, – подвигнувся задля неi.

По кiлькох днях я знову побачив царя, – ховали якогось генерала, ховали пишно; солдати роздавали на вулицi чорнi флiореси для шапок, попереду саней з чорним балдахiном iхав на бiлому конi гробовий кавалер у латах, у пiр'i, грали гобойщики, тромбачi, йшло кiлька рот солдат, i йшов за труною до самого цвинтару з непокритою головою цар. І то ще не диво, сказали нам, минулого мiсяця хоронили простого солдата, зустрiв траурне шестя цар, зiйшов з саней i також пройшов за труною з непокритою головою з пiвверстви. Все це розповiдали нам челядники високих гостей, якi приiздили до пана гетьмана або в гостину до яких iздили пан гетьман з старшиною. Однi гостi вiд'iжджали, iншi приiжджали, так що незабаром гетьману довелося послати в Глухiв хорунжого Кузьму за додатковим припасом.

Нашу старшину скрiзь зустрiчали гостинно й пригощали щедро, а на Святки на замоскворецькiм лузi було влаштовано на нашу честь обiд для всього люду. Там стояли довгi-предовгi сосновi столи, й смалили над жаром кабанiв, бикiв, i горiлка стояла у вiдрах та барилах, i стрiляли гармати, й пускали феерверки. Було збудовано театрум, i виступали на помостi лицедii в машкарах. Щоправда, тi лицедiйства мало хто бачив. По тому, як цар одбатував од покритого червоною матерiею кабана шмат м'яса… всi кинулися до наiдкiв та напоiв, й люди повпивалися, а надто солдати (хто не хотiв пити, того занурювали головою в бочку з горiлкою, кiлька чоловiк похлинулося насмерть, решта, щоби минула iх чаша сiя, волiли пити з величезних пугарiв й одразу валилися з нiг), солдати зачали за своiм московським звичаем бiйку, й було поламано немало ребер та розтрощено носiв. Цар походжав веселий i пiд'юджував забiяк.

…Гостини та iменини, банкети та гулянки, веселi вiншування та спiви, вино рiкою, i довгий час нiхто, принаймнi з нас, малих чинами, не пiдозрював, що за всiм тим, невидиме сторонньому оковi, плине зовсiм iнше життя, що десь близько скипають гнiв, страх, ярiсть i вже течуть притамованi сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкiш i конi шестериками, срiбнi кухлi з угорським вином, блазнi в позолочених ковпаках, пишнi похорони, колони солдатiв у заморських чоботях i капелюхах коштують дорого, хтось там не досипае ночей, iсть затiрку з висiвок i рано помирае; то той, то iнший з нас приносив на постоялий двiр почутi десь у натовпi, в корчмi гiркi слова: «Як його Бог на царство поставив, так ми жодного свiтлого дня не бачили, селян розорив, мужикiв забрав у солдати, посиротив нас i змусив лити сльози…Стрiльцiв повiшав, а нiмцiв накликав, iм платить, а з нас шкуру здирае, з церков дзвони знiмае, всiм бороди рiже, а сам день i нiч брагу хлище». Не тiльки простi люди, чи, як писав цар, «подлii люди», нарiкали на нього, а навiть бояри… Менi довелося чути на власнi вуха, як двое п'яних високих чинiв розмовляли в сiнях (вiзничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося): «Що це за государ? Сам бiгае на службу й нас жене на неi, селян наших забрав, скрiзь понаставляв нiмцiв або ж пiдлих людцiв, Меншикових усiляких. Скорiше б Вiн прибрав його до себе, а нам лишив отрока його».

У тiм отроковi й була вся справа. Довкола нього й знiмалася та чорна завiя, яка потiм замела стiльки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як i справжня хуртовина, яка гуляла по довколишнiх борах та лiсах, i дерев'яна убога Москва пливла високими банями своiх ста п'ятдесяти церков у тiй бiлiй снiговiй пiнi, як корабель у розбурханому морi, й однi тонули, борсалися в хвилях, iншi iх топили.

Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексiй, двадцяти семи рокiв, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келiйного, книжного, недарма любив архiерейське, архiмандритське облачения, церковнi спiви, бесiди зi святими отцями. Любив вiн богослужбовi книги, а також книги свiтськi, знав мови й не любив далеких мандрiвок, в якi постiйно його посилав батько, фортифiкацiй, штурмiв фортець, що в них також з батьковоi принуки мав брати участь, i лаятися грубою солдатською лайкою, i бити палицею за непослух солдатiв та офiцерiв, як то робив батько. Вiн таким i рiс – тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матiр, цариця Євдокiя Федорiвна, вже незабаром по одруженнi спротивилася Петровi, й вiн нехтував нею. Заронила в душу Олексiя жменьку зерен смиренностi та замрii i його баба – мати-цариця Наталiя Кирилiвна, жiнка старих звичаiв. Вони й доглядали малого, i чув вiн вiд обох скарги на нiмцiв, i не любив учителiв своiх нiмецьких Мартина Шейгебауера та барона Генрiха Гюйса, i чув нарiкання на батька, його непутящiсть i те ж потурання нiмцям. Дружину свою Євдокiю Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де ii силомiць постригли в черницi, й стала вона черницею Єленою, а сам одружився на лiфляндцi Мартi Скавронськiй, перехрестивши ii в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрiзь у похiдному вiзку, пила горiлку на рiвнi з чоловiками, одружувала блазнiв, iздила з Петром на свинях по вулицях Пiтербурха. Коли Петро скаженiв, iй однiй вдавалося якось його уговтати, клала на колiна Петрову голову, пестила, й вiн засинав. Хтозна, подобалося iй таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стiлець. Хвороба приключилася царевi з переляку вiд стрiльцiв i вже не полишала його, наближення ii вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лiвий бiк шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебiльшого замикався й нiкого не пускав до себе, окрiм Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибеницi, кiлки, страшнi помости з колесами та дибами. Олексiй боявся батька i не любив його, любив матiр, страждав по нiй, таемно написав кiлька листiв й одного разу потайки iздив до неi, про що Петро довiдався, й те вкинуло його в сатанинський гнiв.

Знедоленi й переляканi, люди одвертали свiй вид од Петра й з надiею дивилися на царевича. І не тiльки люди простi, а й князi Долгорукi, Голiцини, Шереметьеви, Куракiни, котрим заступили стежки вгору спритнi Меншикови, Давiери, Шафiрови, Ягужинськi, Рагужинськi. Одначе зв'ялений царським гнiвом, настраханий Олексiй вiдмовився вiд престолонаслiдування, вiн лишень не хотiв iти в монастир, на чому наполягав батько.

Рятуючись вiд царськоi немилостi та вiд чернечого клобука, царевич поiхав за кордон, не поспiшав вертатися звiдти, втiшався тихою любов'ю з Єфросинiею, колишньою дворовою дiвкою князя Вяземського (нiмкеня Шарлотта, на якiй його одружили силомiць, на той час померла вiд хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грiзнi батьковi окрики сягали його i там, вiн шукав рятунку спочатку у Вiднi при дворi австрiйського цiсаря, далi в Неаполi, цар шле йому застрашливi послання, навiть погрожуе вiйною Карлу IV, австрiйському цiсарю. До Неаполя iдуть таемний радник Петро Андрiйович Толстой та гвардiйський капiтан Рум'янцев, добувають царевича – погрозами, умовляннями, клятвами-запевненнями вiд iменi царя Петра, буцiм йому не буде нiчого, цар тiльки хоче, аби Олексiй жив удома, бо ж Петровi соромно перед свiтом.

Олексiй врештi здаеться, iде до Москви. В дорозi отримуе ще одного заспокiйливого листа вiд батька, в якому той обiцяе не чинити над ним нiяких насильств. Тридцять першого сiчня царевич приiхав до Москви, у грановитiй палатi Кремлiвського палацу на нього чекали високi духовнi та свiтськi урядовцi, украiнське посольство на чолi з гетьманом, а також цар, що сидiв на тронi, люто закусивши губи. Олексiй, ледве увiйшов, упав батьковi в ноги, Петро пiдвiвся, обiйняв його, сказав, що прощае синовi всi грiхи та обiцяе йому свою милiсть. Тривожною i сум'ятною була та стрiча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозi. Всi мовчали, говорив тiльки цар, докоряв синовi, а той плакав. Потiм Петро звелiв Олексiйовi пiдписати акт зречення престолу, Олексiй мовчки пiдписав. По палатi мовби щось прошелестiло, в палатi було повно люду, той шелест мiг означати схвалення царевого наказу, а мiг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивiв сина через маленькi дверцi за троном до сусiдньоi кiмнати й там схопив за груди, вирячив своi страшнi, звiрячi очi й захрипiв:

– Називай усiх, хто знав, що iдеш за границю! Називай, а не то позбавлю живота!

У царя тiпалася лiва щока й шия зiгнулася в лiвий бiк. Олексiй застогнав, втрачаючи вiд страху розум, почав називати своiх учителiв, духiвникiв, колишнiх приятелiв, з ким вiв довiрчi розмови, чиi поради брав до серця й просто чиi iмена спадали на думку. Наступного дня Олексiй пiдписав манiфест про вiдречення вiд престолу, про те, що не заперечуе, аби замiсть нього наступником Петра був Петро, син Петра вiд Катерини, сирiч Марти Скавронськоi. Марта – Катерина свого досягла, це вона пiд'юджувала свого скаженого мужа проти Олексiя, нашепотiла в припадочну Петрову голову, яка лежала на ii колiнах, безлiч лих, якi чекають на нього, якщо не вiдтрутить вiд престолу старшого сина. І Петро прорiк: «Прощаю, а спадку позбавляю». В Успенському соборi при мерехтливому свiтлi привезених украiнцями свiчок Олексiй на хрестi та Євангелii поклявся, нiколи не домагатися престолу («Клянуся Всемогущим в Тройцi славним Богом спадщини не шукати»). По тому Петро знову повiв сина з собою i наказав:

– Пиши все на паперi, а якщо щось приховаеш…

Олексiй писав, а бiля обох дверей кiмнати стояло по двое преображенцiв з бердишами. Одразу по тому жвавi, запопадливi слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як «стану пiдлого», так i високого. Першими вхопили адмiралтейського радника Олександра Кiкiна, графа Федора Апраксiна, духiвника Олексiя протопопа Якова Ігнатьева, князя, сенатора Дмитра Голiцина, вчителя царевича Никифора В'яземського, i Петро особисто приступив до улюбленоi справи – дiзнань.

Одного дня, отримавши нагальну таемну депешу з польськоi границi, у якiй йшлося про пильнi та гарячковi заходи Пилипа Орлика проти Московii, Скоропадський поiхав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще двое старшин, а також вiйськовий товариш, який доправив депешу. Їх пропустили, либонь, вважали, що покликав iх сам цар.

Поткнулися в одну пiдклiть, поткнулися в другу – й видибали по сходах задки надвiр; у тих, хто встиг краем ока заглянути до пiдклiтi, чуб попiднiмав шапки, та й всi iншi чули крiзь вiдчиненi дверi крики, вiд яких холонула в жилах кров. У третiй пiдклiтi побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руцi, рукава його мундира були закасанi, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид – майнуло щось округле, котячо-хиже, ощирене. На мотузку висiв з вивернутими руками якийсь неборака – хто саме, козаки не побачили, висiв спиною до них, до його нiг була прив'язана колодка. В кутку з лiвого боку стояли Ушаков та Шафiров, лiворуч за маленьким столиком сидiв дяк i водив закрученим на кiнцi пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.

З вигляду Петрових поплiчникiв гетьман та старшини зрозумiли, що iхня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самi не сподiвалися заздрiти таке, думали, що цар сидить в окремiй хатi та розмовляе з тими, хто веде дiзнання, переглядае папери, а вiн особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з кривавоi хати-пiдклiтi, за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелiв iхати до канцлера, графа Головкiна. Отетерiлi старшини не одразу втрапили до ворiт з Преображенського, збочили праворуч, i тодi iм заступив дорогу якийсь офiцер, з ним було двое солдатiв, офiцер почав кричати, навiть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив:

– Сховай шаблю та покажи дорогу.

Полуботок нiколи не кричав, але в його голосi, в поглядi було щось таке, що змушувало iнших скорятися. І цього разу капiтан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвiртку.

Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечерi в Преображенському палацi гудiв банкет, i цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горiлки, яку гiсть мусив випити, декотрi одразу ж падали мертвецьки п'янi, i iх виносили служники.

Не всiм заарештованим була однакова кара, декотрi були приреченi на жорстоку смерть – на колесi, з попереднiм вiдтинанням членiв, декотрi на трохи легшу – на кiлковi, iншим – зовсiм легка, вiдтинанням голови на колодi. Карали iх на площi лобнiй, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, вiн бачив на власнi очi, як по шматках рубали його друговi Кiкiну руки та ноги, як Кiкiн молив ката о швидкiй смертi, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кiнця. Я на площу не ходив, молився в свiтлицi перед iконами.

По тому було похапано багато люду, деякi не мали жодного стосунку до «справи» – хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпi, спостерiгаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки – таемнi вивiдники одразу хапали iх i тягнули до колод. Не забув цар i Єлени-черницi, колишньоi дружини царицi Євдокii, ii приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухiна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрiя Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського епископа Досифея. Найбiльшою провиною колишньоi царицi було те, що iнодi одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцiмто Євдокiя перебувала в перелюбi з присланим до Суздалi за рекрутами капiтаном Степаном Глебовим. Петро не брав до уваги своi власнi перелюби й наказав посадити Глебова на кiл; всi iншi, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катiвницьких мук, були страченi або покалiченi, черницю Єлену вiдвезли в Ладогу в жiночий монастир пiд суворий нагляд.

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурiв неймовiрно. І мусили дурiти з ним князi та графи, сенатори й генерали. Не дурiв, не пиячив, не приховував своеi зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет i фiлософ, блюститель патрiаршого престолу (Петро на престол не пускав нiкого, боявся, аби не стався новий Никон); в церквi, при всiх церковних чинах, при всiх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фiскалiв, фiскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всi. Отож у кiнцi проповiдi Яворський мовив: «Тепер бiжiть, доносьте».

Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашiптував царевi на вуха про крамолу iнший наш земляк, архiепископ псковський, поет i ритор, фiлософ Феофан Прокопович.

21 березня цар вiдбув до Пiтера, наказавши й усiм нам iхати туди.


* * *

Зима була не вельми снiжна, але люта, вiд морозiв трiскалися вiльхи понад дорогою, i бачили ми чимало задубiлих птахiв. Московити звичнi до лютостей зими, й сани в них налагодженi до таких мандрiв добре: задок саней вкритий рогожею, передок i боки оббитi шкурами, шкурами вкритий i верх, всередину напхано соломи, лежить у тiй дiрцi московит, як байбак у норi, й тiльки цiдиться в невелику дiрку бiлим струмiнцем пара; ми ж iхали в простих санях, зiгрiвалися оковитою, добрими кожухами, бiгли за саньми.

Скрiзь по дорозi вiд Москви до Санктпiтербурха для царя зробленi особливi заiзди. В кожному е дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заiздах, але, обтяженi обозом, не завжди могли досягнути iх за денний перегiн. Оскiльки з нами добувалися до Пiтера й московити, то там, де не було такого заiзду, пристав, котрий iхав з кiлькома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарiв виганяв i знатнi московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозi ламалися сани, солдати забирали в селян першi-лiпшi, селяни до того звичнi, покiрно вiддавали все, лиш би не чiпали iх. Якось нiч застала нас просто посеред пущi, обоз вiдстав, i ми, боячися, аби вiн не збився з дороги або на нього не напали розбiйники, чекали на нього. Пуща – дика, вiтер розгойдував велетенськi сосни та ялини, й шапки снiгу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидiти в смолокурнi було немога; погрiвшись трохи, очамрiвши вiд диму, вибiгали. Мороз насiдав. Не дочекавшись обозу, рушили далi й десь пiд ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж пiсля полудня, двое саней вiдбилося, й ми так iх i не знайшли.

У Пiтербурх в'iжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заiжджому дворi в Матроськiй слободi, що за адмiралтейством, хоч у гетьмана та в панiв полковникiв i тут, у новiй столицi, було чимало вельможних зичливих знайомцiв. Одначе в Пiтерi тi вельможi не мали тих розсадистих, широких дворiв, що в Москвi, а проживали в камiнних будинках понад Невою. На той час всiляке кам'яне будiвництво в Москвi було заборонене царем, все росiйське вельможне панство царським велiнням зводило кам'яницi понад Невою та рiчками, якi впадають в неi, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухiше мiсце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домiв тонули в болотi; воздвигнутi взимку, бо лiто там вельми коротке, кам'яницi, коли повз них проiжджав вiз, трусилися, неначе лихоманнi.

По цю сторону рiчки, де стояли царськi палаци, яких три: два лiтнi i один зимовий, пишалися один перед одним найкращi будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежноi сторони Неви дивилися широкими вiкнами такi самi кам'яницi, найкраща з них була князя Меншикова. Тi будiвлi не веселили пiтерський люд, навiть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрi пани вщент порозорювалися на тому будiвництвi, на тих дорогих, бiломармурових колонах та статуях перед будинками i в садах. І ще чимало iнших великих будiвель стоiть у Пiтерi – е мiсце, де роблять кораблi, порох, полотно, крохмаль, i е фортецi, найбiльша з них – на протилежному березi рiчки, там церква з баштою, на якiй грають французькi куранти, i на iнших будинках такi ж дзигарi, вони б'ють години, а то й грають псалми. У мiстi кiлька мощених вулиць, i камiннi мости, але е й дерев'янi, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виiзд, i цар дубасив посеред вулицi палицею генерал-полiцмейстера Девiера. Одначе доокiл, по слободах, та й по мiсту – хатини, халупи, хижi i навiть куренi з гiлля – в тванi та болотi, в смородi, брудi; лихоманки, гарячки, цинга та iншi напастi косять людей, як траву. Я сам бачив немало бiдолах, яких було нiкому поховати, iх кладуть на видне мiсце й ставлять у головах свiчку, аби зiбрати милостиню на поховання. Інодi по дорозi на кладовище тiло опускають на землю кiлька разiв, i знову запалюють свiчку, аж поки зберуть кiлька копiйок, куплять рогожу, зав'яжуть ii, неначе мiшок, мотузком, i так волочать тiло до ями. Цар видав указ, щоб у мiстi найпильнiше дотримувалися чистоти i «щоб нiякого скаредства та мертвечини не валялося». Серед тiеi «мертвечини» здибували ми не раз i своiх землякiв, козакiв з Украiни, пригнаних на будiвельнi роботи. Вперше, коли я побавив на вулицi Французькiй за сотню крокiв вiд пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака – синього, роззутого, в штанях козацьких i чорнiй, яка колись була бiлою, сорочцi з маленькою, дрiбною вишивкою бiля комiра, молодого, чубатого, все в менi затремтiло, облилося кип'ячкою, а далi та кип'ячка враз перетворилася в лiд. Менi той козак видався знайомим, я опустився на колiна й творив молитву напiвмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубець:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-mushketik/getmanskiy-skarb/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения